Ю Несбьо - Червоногрудка

Пауза.

— І що? — запитав Харрі.

— Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого — в стайні, батьки лежали у вітальні.

— О Боже, — сказав Харрі. — Та він божевільний.

— Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.

І прошу вас, ви теж.

— Зрозуміло, я не буду. Де він живе?

— Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.

— І як його звуть?

— Фьоуке. Сіндре Фьоуке.

— Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.

На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.

«… Whatever; that don’t impress me much…» [43] Тут: Поручительство (нім.) .

— Шерсть найвищої якості, — сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. — Найліпша. Легка і носитиметься довго.

— Мені треба буде надягти його лише один раз, — посміхнувся старий.

— А-а, — сказала вона, трохи спантеличено. — Тоді, може, ми що-небудь принагідне…

— Мені подобається це. — Він поглянув на себе в дзеркало.

— Класичного крою, — підстрахувалася продавчиня. — Найбільш класичного з усього, що в нас є.

Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.

— Вам погано? Може, треба б…

— Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. — Старий випростався. — А чи скоро будуть готові штани?

— Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?

— Так. Але середа мене цілком влаштує.

Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.

— Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.

Його сміх ще довго відлунював у її вухах.

Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.

Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.

— Доброго ранку, — привітався Харрі і кивнув на машину: — Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.

— Підлікувати? — У жінки був низький доброзичливий голос.

— Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.

Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і — Харрі відчував це інстинктивно — вельми дороге.

— Я збиралася йти, — сказала жінка. — Вам сюди?

— Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?

— Жив, — відповіла вона. — Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.

Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.

— Чи можу я вам чимось допомогти?

Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.

— Я з поліції. — Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. — Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.