— І не лише на роботі. — Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.
Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.
— І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.
Вона вирішила, що він має на увазі обід.
Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.
— Отож учора нам трапилася досить забавна справа, — сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. — До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми — це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.
Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», — подумав Браннхьоуґ.
— І за що ж ми йому заборгували?
— Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», — йому недоплатили жалування.
— Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?
— Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.
— Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, — сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? — Бідолаха, — додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. — Найсумніше в цій справі — що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.
— Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.
— А як він себе назвав?
— Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.
Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.
— Гаразд, — зупинив її Браннхьоуґ. — Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.
Вона підвела на нього очі.
— Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.
Браннхьоуґ засміявся:
— Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?
— Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.
— Ну ти скажи! — Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: — Терпіти не можу клопіт, а ти?
Вона засміялася, зніяковівши.
Браннхьоуґ підняв келих.
— Я все думаю, що робити з цим старим, — сказала вона.
— Забути, — відповів він. — А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.
— Про що?
— Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?
Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.
Тренажерний центр «САТС», Іла, 2 березня 2000 року
Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.
Читать дальше