Вулиця Ірісвеєн, 1 березня 2000 року
Двері прочинилися, і на Харрі глянули пронизливі сині очі, оточені сіточкою зморшок.
— Харрі Холе, поліція, — назвав він себе. — Це я телефонував сьогодні вранці.
— Так-так.
Старий, що відчинив йому двері, був сивий, з ясним високим чолом, волосся носив зачесане назад. Під плетеною курткою виднівся галстук. На поштовій скриньці коло хвіртки цього червоного двоквартирного будинку значилося!. «Евен і Сіґне Юль». Будинок розташувався в тихому, спокійному місці, трохи північніше від центру, в районі особняків.
— Прошу, пан Холе, проходьте.
Голос був спокійний і впевнений, а рухався професор історії Евен Юль так, що здавався молодшим як на свої очевидно солідні роки. Харрі вже навів деякі довідки і з’ясував, що професор свого часу був учасником руху Опору. Навіть на пенсії Евен Юль вважався кращим у Норвегії фахівцем з історії німецької окупації та «Національного об’єднання».
Харрі нахилився, щоб роззутися. На стіні прямо перед ним висіли старі, дещо вилинялі чорно-білі фото в маленьких рамках. На одному — молода жінка в халаті медсестри. На другому — чоловік у білому костюмі.
Вони пройшли до вітальні, і там сивіючий ердельтер’єр, що досі гавкав, замовк, обнюхав Харрі і з почуттям виконаного обов’язку улігся поряд з фотелем, у який сів хазяїн.
— Я читав деякі ваші статті про фашизм і націонал-соціалізм у «Даґсавісен», — почав Харрі, вмостившись.
— Справді? І як вони вам? — посміхнувся Юль.
— Здається, ваша основна ідея — застерегти проти сучасного неонацизму?
— Не застерегти. Я просто проводжу деякі історичні паралелі. Завдання історика — ледь підняти завісу, а не засуджувати. — Юль запалив люльку. — Багато хто вважає, що «добре» і «погано» — це незмінні поняття. Це не так, з часом вони змінюються. Завдання істориків — по-перше, знайти історичну правду, дійти до першоджерела, а по-друге, викласти це об’єктивно і неупереджено. Якщо історики почнуть засуджувати людську дурість, від самої нашій професії скоро нічого не залишиться. — Сиза хмарка диму звилася під стелю. — Але вас, звичайно, цікавить не це?
— Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам знайти одну людину.
— Ви згадували про це по телефону. І хто ця людина?
— Це нам невідомо. Але ми знаємо, що це чоловік з блакитними очима, норвежець, йому за сімдесят. І він говорить по-німецьки.
— І?
— Оце і все.
Юль розсміявся:
— Так, тоді вам є з кого вибирати.
— Ну, у нас у країні сто п’ятдесят вісім тисяч чоловіків віком від сімдесяти і старших, і гадаю, приблизно сто тисяч із них мають блакитні очі й знають німецьку.
Юль підвів брову. Харрі дурнувато посміхнувся:
— Щорічна статистика. Я переглянув її для розваги.
— А чому ви вважаєте, що я зможу вам допомогти?
— Мені так здалося. Цей чоловік сказав комусь іншому, що не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Я подумав, точніше, моя колега подумала, що п’ятдесят, чи й більше — це більше, ніж п’ятдесят, але менше, ніж шістдесят.
— Логічно.
— Так, вона дуже… е-е, логічна. Припустімо, що це було п’ятдесят п’ять років тому. І виходить, що це було просто в розпал Другої світової. Тоді йому було двадцять і в нього була зброя. Всі норвежці, у кого була зброя, повинні були здати її німцям. Висновок: де він тоді був?
Харрі підняв три пальці:
— Правильно, або він — в Опорі, або втік до Англії, або на фронті, в «Норвезькому легіоні». Він краще говорить по-німецьки, ніж по-англійськи. Отже…
— Отже, ваша колега виснувала, що він воював за Гітлера? — сказав Юль.
— Саме так.
Юль глибоко затягнувся.
Багатьом, хто був в Опорі, теж довелося вивчити німецьку, — сказав він. — Щоб упроваджуватися, підслуховувати тощо. І ще ви забуваєте про норвежців, які служили в шведській поліції [40] 3 осені 1943 р. у Швеції, що офіційно зберігала військовий нейтралітет, під виглядом поліцейських частин навчалися учасники норвезького Опору.
.
— Отже, висновок вас не влаштовує?
— Ну-у, дайте мені трохи часу на роздуми, — відповів Юль. — Приблизно п’ятнадцять тисяч норвежців пішли до німецьких військ добровольцями, з них узяли лише сім тисяч — їм і видали зброю. Їх було набагато більше, ніж тих, хто записався до англійської армії. І хоча в Опорі під кінець війни було більше норвежців, та зброю з них мало хто мав. — Юль посміхнувся. — Гаразд, припустимо, що ви маєте рацію. Зараз, зрозуміло, навпроти їхніх прізвищ у телефонному довіднику не пишуть, що вони служили в СС, але я виходжу з того, що ви вже вирішили, де їх шукатимете.
Читать дальше