Ю Несбьо - Червоногрудка

Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.

— Навіщо?

— Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.

— А кого ви шукаєте?

— Цього ми ще не можемо сказати.

— Чудово. — Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.

— Але якщо ви сказали, що він тут не живе… — Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?

— Не живе, — сказала вона. — Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.

«В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.

— Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.

— Добре.

— Так.

Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.

— Ясно, — повторив Харрі.

У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.

— А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…

— Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.

— Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.

— Ми постараємося.

— На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.

— Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.

— Дякую за допомогу, — сказав Харрі.

— Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?

— Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.

— У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.

— Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.

— І тепер у неї може залізти хто хоче?

— Так, отаке роки роблять.

Вона розсміялася:

— Справді?

Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.

— Червоне світло, — мовила вона спокійно.

Харрі натиснув на гальмо.

— Перепрошую, — виголосив він.

Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!

Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.

— Якісь проблеми? — запитала вона.

— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.

— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.

— А хто вам це розповідав?

— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.

Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.

— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.

— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.

— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?

Ну й хитрун ти, Холе!

— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.

Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.

— А ви?

— У дев’яностому, — відповів Харрі.

— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!

— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.

— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.

«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»

— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».