Volker Kutscher - Німа смерть

І схоже, він сьогодні навіть здихався Каті. Принаймні, на один вечір.

Рат вихилив коньяк одним ковтком і замовив іще один. Бармен поставив келишок на шинквас, і тієї таки миті щось задзеленчало і замиготів вогник: прибуло відправлення на пневматичну пошту 51. Усі зацікавлено дивилися на пакет, що бармен витягнув із комірки; тільки Рату було байдуже, хто там кому надіслав квіти чи солодощі – він потягнувся по свій келишок і випив. Бармен прочитав супровідну нотатку, і простягнув невеличкий пакет Ратові.

– Гер гауптман? Ось, це для вас.

Гер гауптман мало не впустив келишок. Знизавши плечима, він узяв пакуночок і прочитав супровідну нотатку. «Для гауптмана з Кепеніка». Невже Каті ще тут? Рат озирнувся. За столом 28 знову цілувалася ота парочка, більше нікого.

Він розірвав пакет, під цікавими поглядами інших костюмованих відвідувачів бару. Всередині виявилося світло-зелене перо і аркушик паперу.

Рат прикрив текст від сторонніх очей обабіч і прочитав: «Сьогодні вже танцювали? Якби гер гауптман хотів поплакатися на грудях у ніжної курочки…».

– Звідки це надійшло? – запитав він у бармена.

Той показав на дальній кінець бару:

– Столик п’ятдесят два.

Рат озирнувся, але навряд чи можливо було щось до ладу розгледіти в тьмяному світлі, серед такої кількости людей. Він поклав у кишеню лист і зелене перо, взяв свій келишок коньяку і пішов на танцмайданчик, де стовпище було, як удень на Потсдамплац.

Він одразу її побачив. Світло-зелена курка в короткій спідниці й пір’яному боа справді пострибувала на паркеті. Вона мала доволі привабливі сідниці й ніжки, але обличчя – незалежно від костюму – аж надто нагадувало куряче. Рат швидко сховався за однією з колон. Курка за своїм танцем не встигла його помітити.

«Що ти тут загубив? – сказав він собі. – Ще один коньяк, і додому». За колоною він почувався безпечно і стежив звідти за прихильною до прусського королівського офіцерства стрибучою куркою, яка, ймовірно, чекала, коли з’явиться і аплодуватиме їй бравий гер гауптман. Раптом йому здалося, що він побачив певне обличчя, якому тут не належало бути.

Дарма, подумав він, ти знову бачиш привидів.

Однак те обличчя промайнуло знову. Обличчя в облямуванні індіанського пір’яного убору.

Що, в біса, їй тут треба? У крамничці, що торгує компанією для тих, хто не хоче лишитися на самоті? Він перехилив коньяк. Тепер у нього було дві причини, щоб чимшвидше піти звідси. Однак він не міг відвести очей. І коли побачив, як вона всміхається своєму партнерові, Рата пойняв такий біль, що він одразу забув свій гнів щодо Каті.

Що то за гібон у ковбойському костюмі з торочками, що наважився милуватися усмішкою Шарлі?

Шарлотти Ріттер.

Він не бачив її кілька місяців. Фройляйн Ріттер мала подбати про свій іспит, сказали колеги з Алекса, і Рат побачив у цьому знак долі, нагоду нарешті забути Шарлі. Але навіть маючи Каті поруч із собою в ліжку, досі не спромігся.

То за яким лихом вона зараз прийшла сюди?

Лише почувши знайомий голос, він зрозумів, що він увесь час п’яв на неї очі, як дурний.

– Шефе? Оце діло! Тебе підвищили до гауптмана?

Він обернувся і побачив гладуна Червінскі, що стояв позаду й шкірив зуби. Машкара в’язня, у яку вбрався детектив, не робила його привабливішим.

– Очам не вірю: ти, і без Геннінга?

– Він не має нічого спільного з Фашінґом.

– Як і я.

– Гарний жарт! – Червінскі штурхнув його під бік.

Рат лаштувався вже пояснювати різницю між кельнським Фастеловендом і берлінським Фашінґом, коли з мороку вигулькнув другий каторжанин з двома кухлями пива в руці. Комісар Франк Бреннер, упізнавши колегу в уніформі гауптмана, глянув на нього менш привітно. Не мовивши ані слова, він подав Червінскі його пиво, вони цокнулися кухолями і почали цмулити.

– Гляньте лишень, що робиться, – озвався натомість Рат. – Тепер ти ще й після роботи відволікаєш моїх людей.

– З якого дива вони твої люди? – пирхнув Бреннер. – Якщо ми комусь належимо, то хіба що Вільгельмові Бьому – всі, включаючи тебе. З нетерпінням чекаємо понеділка. Шеф на тебе розлючений!

– Недоділка я ніколи не любив.

– Гей! – Червінскі показав своїм кухолем на танцпол. – Чи то не Ріттер там утинає?

Рат не відповів.

– Справді, вона, – підтвердив Бреннер. – Одначе, з неї вийшов пікантний Ільчі! Правильно кажу?

– Ільчі звати коня, [17] Книжки Карла Мая про вигаданого ним індіанця Віннету були надзвичайно популярними у Німеччині. Неодмінними атрибутами Віннету були його «срібна рушниця» і кінь на ім’я Ільчі. жлоб ти рогатий, – буркнув Рат.