Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Слушно. Але ви не відповіли на запитання: ікона Рубльова висіла в центрі колекції?

— Яке це має значення, де вона висіла. Адже більше не висить.

— І все ж?

Іваницький трохи подумав.

— У центрі, третій ряд знизу… Ні, пробачте, другий.

— А ліворуч від Рубльова?

— Здається, якийсь старообрядницький образ. Так, він. Професор казав, часів патріарха Никона.

— Колекцію пограбовано кваліфіковано, — зауважив Козюренко.:— Викрадено найцінніші ікони.

Іваницький трохи почервонів.

— Гадаєте, — запитав, — не обійшлося без професійної допомоги?

— Певен. Я і прийшов до вас, щоб з'ясувати деякі питання. Ось ви, наприклад, людина, яка чудово розуміється на живописі, змогли б протягом кількох хвилин відрізнити шедеври від ординарних полотен?

Іваницький усміхнувся якось розгублено: здається, цей слідчий починає притискати його до стінки. Відповів невизначено:

— Все залежить від обставин… Від професійного хисту, якщо хочете… — Трохи повагався і додав упевнено — Гадаю, що я відрізнив би справжнє мистецтво від підробки.

Полковник кивнув. Оце і бентежило його: грабіжник забрав найкращі екземпляри колекції і ще дві ікони, які мали тільки відносну художню цінність. А може, він зробив це, щоб збити слідство з пантелику — точно розрахований і далекоглядний хід?..

Усе може бути, але поки що всі факти за Іваницького. У полковника нічого нема до нього, крім неприязні, а неприязнь протипоказана слідчому.

Роман Панасович підвівся.

— Я вдячний вам, — мовив, — і просив би про єдине: якщо ви почуєте щось про викрадені ікони з колекції професора Стаха, поінформуйте нас. Злочинці намагатимуться продати ікони, можливо, звертатимуться по консультацію до мистецтвознавців…

— Не думаю. — Іваницький відповів сліпучою усмішкою. — Але, звичайно, в разі чого вважатиму за обов'язок…

У домі, який у місті звикли називати будинком проектів, розміщалися не тільки проектні організації. Кілька поверхів правого крила було відведено, наприклад, управлінню місцевої промисловості. Однак переважали в будинку все-таки різні наукові та науково-дослідні організації, пов’язані з проектуванням усього, що можна проектувати, починаючи з міст і кінчаючи якимись геологічними роботами.

Козюренко постояв трохи біля головного під'їзду, читаючи вивіски:

«Державний інститут інженерно-технічної розвідки». «Науково-дослідний інститут планування нормативів». «Виробничо-поліграфічне підприємство «Патент». «Діпроміст».

Він піднявся на передостанній поверх. Довгий коридор був заставлений щитами з різною наочною агітацією. На одному з них висіла стара, ще першотравнева стіннівка. Козюренко глянув на статті про успіхи колективу і попрямував до завгоспа. Відрекомендувався інспектором протипожежної охорони і довго та нудно вичитував завгоспові за те, що в коридорі нема жодної таблички із закликом дзвонити по «01» в разі пожежі. Завгосп пообіцяв замовити аж кілька таких табличок, аби тільки позбутися нудного пожежника. Та, видно, не так легко було його спекатися. Інспектор почав розповідати про різні випадки пожеж, сказав, між іншим, і про те, що в молодіжному кафе затримали кількох хуліганів.

Завгосп, що знічев'я любив побалакати, пожвавішав. Він схвалив рішучі дії оперативних працівників і почав нарікати, що молодь тепер не та: поводиться розв'язно, не хоче визнавати авторитетів і не слухає старших.

Полковник зрозумів, що завгосп, так би мовити, дозрів для серйозної розмови, і поскаржився на компанію молодиків, що пиячила в середині травня поруч у кафе «Еврика». Мовляв, нехтуючи усіма правилами протипожежної безпеки, підпалили на столі спирт і трохи не влаштували пожежі.

Подейкують, що компанія була саме з цього НДІ. Чи не може завгосп дізнатися, хто був у «Евриці» тринадцятого травня? Якщо пощастить це з'ясувати, нехай подзвонить йому, і вони випустять в інституті листок, в якому засудять молодиків…

Полковник піднявся на поверх вище, тут теж пройшовся вздовж плакатів і закликів на щитах, зазирнув до якоїсь заставленої письмовими столами кімнати, та, побачивши запитливі погляди працівників, не зайшов.

У кінці коридора солодко пахло тютюновим димом. Біля дверей до туалетів велика табличка повідомляла, що тут можна курити. Козюренко витяг сигарету й приєднався до компанії чоловіків, що жваво розмовляли в кутку.

Ніхто не звернув на нього уваги, видно, розмова цікавила всіх. Тільки зовсім ще молодий хлопець у канарковій тенісці зміряв Романа Панасовича відсутнім поглядом, та відразу й одвів очі, кинувши якусь репліку високому чорнявому чоловікові. Той щось запально говорив, забувши про сигарету, яка вже мало не присмалювала йому пальців: