Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Коло пошуків одразу звузилось, і полковник, відпустивши молодих людей, збуджено заходив по кабінету. Майор гадав, що вони вдвох негайно поїдуть у будинок проектів, та Козюренко вирішив трохи несподівано:

— Доведеться вам поїхати самому, — чи то наказав, чи то попросив. — Порадьтесь із завідувачами кадрів, перегляньте особові справи, фотографії… І підготуйте для впізнання. А я хочу ще раз перевірити коло знайомств професора. Судячи з розповідей, цей Семен нічого не тямить у мистецтві, а пограбував професора кваліфіковано. Знав, які ікони знімати… Може, хтось керував ним…

Лейтенант Пугач виявив у спортивних товариствах тільки двох Семенів, які займалися самбо. Але вони відразу довели своє алібі — один, Семен Новожилов, тринадцятого травня перебував на змаганні у Ворошиловграді, другий, Семен Степанов, увесь день був на роботі. Фотографії цих Семенів показали серед,інших Балабану, а також Зої, Кларі та Робертові — ніхто не опізнав їх.

Другий день Шульга переглядав особові справи в будинку проектів, відбираючи матеріали про всіх Семенів. І не тільки Семенів. Сенею могли звати також Симона, Овсія, Северина, Спиридона, Сильвестра, Софрона. Майор склав собі цілий список таких імен. Жартував, що скоро стане семенознавцем і що Семени снитимуться йому.

Вдивляючись у поспіхом зроблені знімки, майор намагався визначити вдачу того, хто був на фотографії, прикидав, чи збігається його зовнішність з портретом злочинця, який намалювали Балабан, а також Зоя, Клара і Роберт. Нарешті на столі перед ним виріс стос особових справ, і Шульга викликав машину. Переніс теки у «Волгу» і поїхав в управління. Починався найвідповідальніший момент слідства — впізнання злочинця.

Троє молодих людей — Зоя, Клара і Роберт сиділи в кабінеті Козюренка. Шульга показував їм фотографії Семенів. Вони уважно розглядали кожну.

Поки що все йшло гладенько, суперечок між свідками не виникало. Ніхто із зображених на фотографіях не схожий був на того хлопця, з котрим усі троє познайомилися в кафе.

Зоя задумала: якщо вона перша пізнає Семена — доля усміхнеться їй. Бідолашний хлопець: пограбували, забрали стільки грошей, а він навіть не поскаржився. Мабуть, не такий скупий, як інші. Вона не любила скнар, їй подобались люди щедрі й компанійські.

Вдивляючись у кожен новий знімок, потихеньку зітхала — знову не він… А стос тек на столі поволі зменшувався, залишилось уже зовсім небагато.

Коли зосталося тільки дві, Зоя знала напевно: ось ця — передостання. І знову не він… Отже, остання. Це не сподобалося їй. Така гора і чомусь — остання. А може, працівники міліції навмисне залишили її наостанок? Може, вони вже давно знайшли Семена і тільки перевіряють правильність своїх висновків?

На останній фотографії був зображений чорнявий довгов'язий хлопець з лагідними рисами обличчя. Зоя аж потяглася до знімка, і майор з надією глянув на неї: невже й справді така іронія долі — Семен Ярощук, особову справу якого він відклав першою і котра саме тому опинилася внизу, і є злочинець!

Та Зоя похитала головою і винесла остаточний присуд:

— Ні, не він…

Коли свідки пішли, Шульга висловив подив:

— Я врахував навіть те, що цей Семен міг звільнитися з роботи, і взяв справи всіх, хто працював там у травні. Або ці троє помиляються, або… Міг же цей Сеня просто пристати до компанії працівників будинку проектів і збрехати про місце роботи…

— Міг, — ствердив полковник. — Але наше розслідування тільки починається. Зараз покажемо фото Балабану — може, він опізнає?

Балабан, уважно переглянувши фотографії, заявив, що Семена, який відібрав у нього пістолет, тут нема. Коли його вивели, Шульга задумливо сказав:

— Я розумію своє завдання так: знайти в будинку проектів людей, які провели вечір дванадцятого травня в «Евриці», і розпитати в них про Семена.

— Точніше важко сформулювати, — схвалив полковник. — Починайте завтра вранці, а я займусь ще одним чоловіком — мистецтвознавцем Іваницьким. Був у професора з групою туристів незадовго до вбивства. Поговорю з ним, а потім приїду до вас у будинок проектів.

Омелян Іваницький розповідав екскурсантам про Ренесанс у мистецтві. Роман Панасович стояв серед натовпу відвідувачів і уважно слухав, намагаючись піймати погляд екскурсовода. І не міг. Очі Іваницького перебігали по обличчях, не зупиняючись довго ні на одному. Всі обличчя для нього зливалися в одне, абстрактне, без виразу та емоцій — і він говорив рівно, завченими округлими реченнями: давно знав, де слід трохи помовчати, на якому слові наголосити, де зробити ефектний жест.