Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— А я думав, що матиму справу… — трохи розгублено сказав Іваницький.

— Зі мною? — обернулася Марина. — Ні, я тільки познайомлю тебе з Павлом Петровичем. До речі, — в її голосі зазвучали оксамитові інтонації — я беру двадцять процентів.

— Яких двадцять процентів? — не зрозумів Омелян.

— Не придурюйся, мій милий. Від загальної суми угоди.

Іваницький позеленів.

— Більше ніж шість процентів ти не одержиш, — сказав рішуче.

— Бувай здоровий, милий… — тицьнула гарним довгим пальцем на двері. — Чао.

— Коли б ти знала, у що виллються ці шість процентів, то прикусила б язика.

— Усі так кажуть…

— Скільки ти збиралася заробити на мені?

— Взагалі менше тисячі я не беру. А з тебе? — зміряла Іваницького гострим поглядом. — З тебе тисячі півтори…

Омелян сів навпроти Марини, нахабно заклав ногу на ногу так, що носок черевика опинився мало не перед її носом.

— Шість процентів становитимуть приблизно таку суму тільки від однієї ікони.

— Десять процентів, — наполягала Марина.

— Добре, сім. І жодної копійки більше!

— Гаразд. Сім то й сім! — Марина потягнулася до коньяку. — Хочеш випити?

— А скільки ти береш з цього?.. — ляснув пальцями Іваницький. — З Павла Петровича?

— Платить клієнт, — відповіла Марина. — У нас із Павлом свої розрахунки.

— Зрештою, мене це не обходить, — погодився Омелян. Він хотів додати ще щось, та пролунав дзвінок, і Марина пішла відчиняти. Повернулася з чоловіком років під п'ятдесят, одягнутим у світлий костюм. Широка яскрава краватка визирала з-під піджака. Він сильно потиснув Омелянові руку, вмостився в кріслі, де щойно сиділа Марина, і кинув погляд на жінку.

— Я зготую вам вечерю… — зрозуміла та й пішла.

Павло Петрович багатозначно подивився їй услід.

— Золото — не жінка! — вигукнув. — Усе є — і тут, — тицьнув пальцем у чоло, — і тут… — показав нижче. — Але не гаймо часу. Що можете запропонувати?

Іваницький вирішив одразу піти ва-банк.

— Рубльов… — мовив тихо. — Вас цікавить Рубльов?

— А ти не того? — безцеремонно покрутив пальцем біля скроні Павло Петрович. — Ти пропонуєш мені Рубльова?

— Хіба я схожий на божевільного?

— Ні, звичайно, ні. Але, може, ти помилився? Дай глянути.

— Ви ж самі розумієте, що такі речі з собою не возять.

— Кота в мішку не купуємо.

— Я приїхав, щоб встановити безпосередні контакти…

Павло Петрович відкинувся на спинку крісла.

— Рубльов? — раптом перепитав і перелякано подивився на Іваницького. — А ти з… — назвав місто, де мешкав Іваницький. — Мені казали, що Рубльов там є тільки в одній приватній колекції професора… А позавчора я дізнався…

— Мене не цікавить, про що ви дізналися, — перебив його Іваницький. — Я пропоную вам ікону Рубльова, яка оцінюється щонайменше п'ятдесят тисяч доларів.

— Але ж зараз за цією іконою полюватиме міліція…

— Ви кажете так, наче все, що ми робимо, скріплюється підписом дільничного інспектора.

Павло Петрович зареготав.

— А ти мені подобаєшся. Маєш рацію, по канату ходимо. Ну, що ж, така вже наша доля! — Нараз очі його посуворішали. — А ви там не наслідили?

— Я вас не знаю, ви — мене…

— Так-то воно так, — погодився Павло Петрович, — і рекомендував тебе Юзеф. А він поганих людей не рекомендує. Отже, якщо Рубльов справжній, даю двадцять п'ять.

— Тридцять п'ять тисяч доларів! — кинув Іваницький.

— Ризик… Ризикована справа, ікону доведеться вивозити за кордон, а це, сам розумієш, як складно!

— А мені плювати! — раптом розсердився Іваницький, та відразу дав задній хід: гарячковість у таких справах недоречна.

— А-а… — махнув рукою Павло Петрович. — Тобі плювати, а мені гроші платити. Добре, тридцять — і зваж, я щедрий.

— А я сьогодні поступливий, — повеселішав Іваницький.

— Все доларами не одержиш. Частину золотом.

— Цілком влаштовує. Але у нас є не тільки Рубльов…

— Наче я цього не знав! Давай, на все знайдеться свій покупець.

— Приємно мати справу з діловою людиною. — Іваницький налив коньяку, і вони цокнулись, скріплюючи угоду.

Шульга задумливо йшов центральною вулицею міста. Перша невдача спіткала його в ощадкасі. Балабан не збрехав: справді, тринадцятого травня ощадкаса виплатила одному з клієнтів рівно чотириста карбованців. Та встановити особу цього клієнта було неможливо — вкладник одержав гроші по книжці на пред'явника.

«Що ж, — тішив сам себе Шульга, — було б дуже просто: в ощадкасі тобі називають прізвище бандита, дають його адресу і навіть знайомлять із зразком підпису. І тобі залишається тільки викликати оперативну машину…»