Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Вам знайоме це? — зненацька спитав Балабана.

Той відсахнувся, впустив сигарету. Очі його наповнилися жахом.

— Де ви?.. — почав, та, судорожно ковтнувши повітря, замовк. Нахилився по сигарету, взяв, незручно тримаючи її двома пальцями, вигляд у нього був безпорадний.

— Ви виказали себе, Балабан, — мовив полковник, — нема рації викручуватись. — І, не даючи Балабану оговтатись, вів далі:— Раджу вам розповісти всю правду. Ми й самі знаємо багато. Зараз ви впевнитеся в цьому. Але й у вас ще є шанси пом'якшити свою вину…

Такі слова Балабан, певно, чув уже не раз, але тепер вони прозвучали особливо вагомо. Адже перед Балабаном на столі лежав незаперечний речовий доказ — коробка з-під льодяників. Він уже намірився був розповісти цьому проникливому полковникові все, що знав, та в останню мить знову завагався і вперто похитав головою.

— Гаразд, — сказав якось аж надто лагідно Козюренко, — облишмо цю коробку. Не в коробці справа, зрештою. Назвіть прізвище людини, якій ви передали пістолет.

— Не бачив я ніякого пістолета! Ви не пришиєте мені цієї справи, начальнику! Я ж казав, що був хворий!

Козюренко подав знак Шульзі, і той натиснув на кнопку поруч із столом.

— Оберніться, Балабан, — наказав полковник. Конвоїр завів до кабінету Кирилову. — А ось ваша сестра твердить, що десятого травня ви зовсім не хворіли і були в місті. І ще напередодні — дев'ятого — пиячили в неї.

У Балабана ображено затремтіла нижня губа. Ще трохи і, здавалося, заплаче.

— Бреше вона… — почав невпевнено.

— Я брешу? — верескнула Кирилова. — Це ти підло обдурив мене. А як пиячив дев'ятого, бачили навіть сусіди, — вони доведуть! І вранці десятого бачили.

Балабан зовсім зів'яв. І щоб хоч трохи досадити Ганні, пробелькотів:

— Але ж вона не розповіла вам, начальнику, що збувала крадене. Я крав, а вона продавала. І знала, що крадене.

— Бреше! — аж задихалася Кирилова. — І таке на мене зводити за мою доброту!

Козюренко наказав вивести Кирилову. Балабан засунув руки під пахви — вони знову в нього почали тремтіти — і тупо дивився в підлогу.

— Кому передали пістолет? — запитав полковник.

— Він сам забрав його, — кинув на своє виправдання Льоха. — Еге ж, кілька прийомів самбо, і я лежав на підлозі… Він пограбував мене…

— Хто?

— Семен.

— Хто такий Семен? Прізвище?

— Я прізвища не знаю.

— Де він мешкає?

— А він мене в гості не запрошував…

— Не блазнюйте, Балабан! Не раджу…

— Та ні, начальнику, я й справді не знаю. Воно вийшло так…

І Балабан розповів про історію знайомства з людиною, яка назвалася Семеном, знайомство, що закінчилося крадіжкою на квартирі Недбайла.

Коли Балабана вивели, Козюренко пересів на диван, запитливо глянув на Шульгу.

— Ну й ну, — похитав головою, — здається, і багато, а подумаєш — тільки ниточки…

Майор присунув до себе клаптик паперу, на якому робив помітки під час допиту Балабана. Розмову записували на плівку, але Шульга за звичкою не розлучався з олівцем. Обвів товстою лінією якесь слово і мовив, підсумовуючи:

— Тепер ми знаємо точно, що Балабан учинив замах на сержанта Омельченка. Раз. Після цього в нього відбирає пістолет якийсь Семен. Можливо, самбіст. Два. Потім Семен разом з Балабаном обкрадають квартиру Недбайла. Балабан одержує свою частку, причому немалу — п’ять тисяч. Три. Через місяць цей же Семен вбиває професора Стаха і забирає частину його колекції. Чотири. Мені тільки незрозуміло, чому Недбайло не заявив про вкрадені гроші? Певно, тому, що сам добув їх нечесним шляхом.

— Цим Недбайлом нехай займаються обехеесівці. А нам треба всі сили кинути на пошуки Семена. Завтра слід поцікавитись у спорттовариствах усіма Семенами, що займаються самбо. Це зробить лейтенант Пугач. А вас я проситиму піти в ощадкасу. Тринадцятого травня Семен одержував у ощадкасі, що на головпоштамті, чотириста карбованців і йшов у будинок на центральній площі.

— У цьому щось є… — невизначено пробуркотів Шульга.

— Візьміть у прокурора дозвіл і поцікавтеся вкладником, який одержав тринадцятого числа чотириста карбованців. Ось вам і Семен.

Омелян Іваницький стояв у черзі на таксі на зупинці біля Смоленської площі.

Приїжджаючи до Москви, він завжди переживав складне почуття духовної пригніченості й водночас якоїсь розкутості. Місто давило його своїми масштабами. Дратували людські потоки, рев автомобільних моторів на проспектах.

Але, з другого боку, саме ця безмежність людського моря надавала йому і впевненості, приглушувала гостре відчуття небезпеки, яке іноді мучило в рідному місті. Там весь час здавалося, що вже натрапили на його слід, що ось-ось подзвонять уночі або ж, ввічливо зупинивши на вулиці, запропонують сісти в машину…