Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Ця думка потішила його. Пихатий начальник піймає облизня, хоч, мабуть, гадає, що вже підчепив на гачок Льоху Балабана. Не на такого нарвався.

Коли Балабана знову привели до Козюренка, полковник одразу звернув увагу на те, як упевнено він тримається. Це трохи здивувало його, але й взнаки не подав, мовив спокійно:

— Отже, Балабан, відмагатися марно. Вас опізнали — ви вчинили напад на сержанта Омельченка, щоб заволодіти зброєю, і тяжко поранили його.

— Громадянине начальнику! — Балабан притиснув обидві долоні до серця. — Помилився ваш міліціонер, повірте, помилився. Уперше бачу його…

— Що ж, тоді з'ясуємо все по порядку.

Балабан з собачою відданістю втупився в полковника.

— Ви можете пригадати, де були ввечері десятого травня від десятої до дванадцятої години?

Балабан замислився, удаючи, що згадує. Зараз він приголомшить цього самовпевненого слідчого.

— Не пам'ятаю… — скрушно похитав головою. Знав, що жоден порядний гравець одразу не викладає всіх своїх козирів. — Хіба ж можна все в голові тримати? Скільки часу минуло…

— І все ж згадайте, — з притиском сказав полковник — Увечері десятого травня?

Балабан підвів очі до стелі, ніби силкувався щось пригадати.

— Десятого? — повторив. — Що ж було десятого? Ні, не пам'ятаю.

Полковник пильно дивився на нього. Балабан похитав головою, наморщив лоба і враз пожвавішав.

— Десятого? — почав нерішуче. — Так це ж було… Чекайте! — аж просвітлішав на обличчі. — Згадав, це ж наступного дня до мене заходив дільничний, лейтенант товариш Хохлома. Тепер точно згадав — хворів я десятого, кілька днів підряд хворів. Це ж після Дня Перемоги було — лежав у ліжку. Лейтенант Хохлома може підтвердити! А що, — нахилився до Козюренка, — що десятого трапилось? Щось із цим міліціонером?

Полковник усміхнувся: цей злодюга, виявляється, ще й нахабний.

— Ми перевіримо ваші показання, Балабан. Але попереджаю, ми все одно встановимо істину, а щире каяття завжди враховується судом. Якщо ж брехатимете й заплутуватимете слідство, це тільки обтяжить вашу вину.

«Раніше доведіть що-небудь, тоді — каятимемось! — подумав Балабан. — А так — нема дурних. Лейтенант Хохлома не відступиться — знаємо його, впертий чорт, як і баба Соня…»

Хата на околиці міста, зовні непоказна — давно немазана, обшарпана, віконниці покривилися, — усередині вражала достатком і затишком. Чисто пофарбована підлога в двох великих кімнатах, тиснені шпалери, килими, імпортні меблі, кришталь. Але на всьому лежала печать несмаку: полірований журнальний столик прикрашала старомодна плюшева серветка, а в серванті гордо вишикувались семеро слонів — символ заможності й щасливої фортуни господарки дому.

Ганна сиділа на м'якому стільці й не спускала погляду з працівників міліції, які щойно почали обшук.

Майор Шульга недаремно їздив до Городянки. Довідався він там багато про що. Сусідка Балабанів, баба Соня, розповіла йому про весь їхній рід, пом'янувши недобрим словом мало не всіх, у тому числі й Льошчину двоюрідну сестру Ганну Кирилову. Спекулянтка, мовляв, живе в обласному центрі, а скуповує в Городянці й у навколишніх селах ранні полуниці та фрукти, кошиками і ящиками возить до Москви й продає. Кажуть, грошей у неї — що того сміття. І для чого людині стільки грошей, одна з дочкою живе, а дочка прицюцькувата — ніхто навіть заміж не бере…

Встановити адресу Ганни Кирилової було неважко. Другого дня Козюренко одержав ордер на обшук і доручив зробити його Шульзі. Кирилова не злякалася, побачивши працівників міліції. Майор, якому не вперше доводилося брати участь у таких операціях і який з поведінки господарів навчився майже точно визначати, чи приховують вони щось, спостерігаючи за Кириловою, дедалі більше впевнювався, що обшук нічого не дасть.

Кирилова дивилась, як працівники міліції порпаються в шафі й зневажливо кривилася. Коли б наскочили тиждень тому, мали б поживу: вона тоді ще не встигла реалізувати речі з валізи, яку залишив їй Льоха, та й сама валіза могла стати незаперечним доказом Але позавчора в неї купили останню цінну річ — пальто з бобровим коміром. Вона віддала його за три сотні й картала себе цілий день, що продешевила. А воно, виявилось, дарма картала — є таки на світі бог, він справедливий, усе бачить і завжди помагає скривдженому… А в тому, що зараз її кривдять, Ганна Кирилова не мала ніякого сумніву. Ну, чого вриватися в порядний дім, коли там нічого нема, чого перекидати речі в шафі? Сказано, нічого нема, гроші та ощадкнижки — ось на видноті. Все зароблено чесним трудом.