Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

… П'ятьох приблизно одного віку чоловіків посадили на довгій лаві попід стіною. Другим ліворуч сидів Балабан. Знав — неспроста все це, але бадьорився, навіть посміхався вдавано, проте руки у нього дрібно тремтіли, і він сховав їх між коліньми.

Зайшов полковник Козюренко з понятими. Він навіть не глянув на Балабана, став боком, наче хотів показати свою неупередженість. Та Балабан відчув таку ненависть до цього спокійного і впевненого в собі чоловіка, що ледве вгамував бажання кинутися на нього.

Увійшов сержант Омельченко. Козюренко щось говорив — то була звичайна в таких випадках процедура. Але Балабан не чув жодного слова. Він одразу впізнав сержанта і не міг відвести від нього погляду, хоч розумів, що цим може виказати себе. Однак нічого не міг вдіяти, це було понад його сили: захотілося підвестись і зізнатися в усьому, покаятися, впасти на підлогу, битись об неї головою, щоб заглушити в собі пал, який чомусь піднімався до серця й відлунював ударами крові в скронях.

Полковник запропонував Омельченку пильно поглянути на п'ятьох попід стіною, чи нема серед них людини, яка напала на нього. Ці слова дійшли до Льохи ніби поза його свідомістю, проте подали сигнал про небезпеку, і він зумів, зрештою, здолати себе — відчув, як відхлинула кров від серця, наче воно спорожніло й почало працювати вхолосту. Шкіра в Балабана посіріла, він одразу спав з лиця: дивився наче й на сержанта, але нічого не бачив, зір якось не затримувався ні на чому — дивний стан людини, коли вона відчуває себе майже неіснуючою, потойбічною, коли нічого не страшно і все здається суєтою суєт, мізерією…

Спочатку Омельченко розгубився: усі п'ятеро були на одне лице. Та він змусив себе зосередитись, погляд його став твердим. Уявив собі обличчя того, що вийшов тоді з темряви. Воно ожило перед ним — і не схоже було на жодне з тих, на які дивився зараз.

— Ні… — мовив нерішуче, — ні… тут його нема…

Нараз його погляд схрестився з поглядом другого ліворуч. Щось змусило сержанта втупитися в обличчя молодика. Ні, воно мало чим скидалося на те, яке снилось йому в лікарні, яке раз по раз поставало в уяві, але тепер Омельченко знав: раніше він помилявся, а зараз — ні. Отой другий ліворуч покликав його тоді з кущів, а потім ударив ножем у спину.

Омельченко на мить ніби знову відчув біль, як і тоді. Він ступив крок до того, хто його так підступно обманув. Підняв руку, тицьнув у Балабана і сказав упевнено:

— Він!

Вимовив це категоричне слово і відразу злякався — адже знав, що жде людину, яка вдарила ножем, намагаючись убити, і тільки чудом не вбила.

Подумав: а може, це почуття помсти заговорило в ньому. Він завжди вважав себе порядною і справедливою людиною. Та й хвилину тому він уявляв собі злочинця зовсім іншим — сержант відступив, зітхнув і зиркнув винувато на Козюренка.

— А може, й не він…

Полковник дивився байдуже.

— Подумайте, Омельченко, — мовив холодно. — Ми не наштовхуємо вас. Гляньте уважно ще раз: ні — то й ні…

Сержант на секунду заплющив очі. Тепер він почав з крайнього чоловіка праворуч.

Капловухий, веснянкуватий, і вираз обличчя безнадійно сумний, навіть пригнічений. Ні, не він.

Другий — чорнявий, з великими чорними очима. І це не він.

Третій — міцний хлопець, кирпатий, з хвилястим чубом і м'якими, жіночими губами. Точно не він. Четвертий… Так, він — без сумніву.

— Він! — сержант знову тицьнув пальцем у Балабана. — Так, це він!

Спочатку Балабан ніяк не зреагував на твердження Омельченка. Може, воно не дійшло до його свідомості, бо він перебував у стані прострації: стояв би зараз під дулом гвинтівки — все одно не боявся б. Але коли сержант відступив і завагався, зрадів так, що рум'янець пробився на щоках.

Та ось полковник щось сказав сержантові, — і той знову повернувся до них, їхні погляди ще раз схрестилися. Тепер Балабан зрозумів: його впізнали, і це — катастрофа…

Нараз подумав із полегкістю: він же не вбив цього міліціонера — отже, «вишки» не дадуть… Він житиме, а там видно буде. Може, попаде під амністію або втече…

Коли їх виводили, озирнувся і ще раз перехопив погляд сержанта. Опустив очі, не мав на нього злоби: така вже в них служба…

Конвоїр наказав Балабану залишитись у вузькому темному коридорі. Той обіперся спиною об холодну стіну, почухався об неї — душевна рівновага повернулася. Зрештою, те, що його опізнав міліціонер, не має вирішального значення. Адже в нього залізне алібі, яке може підтвердити сам дільничний інспектор лейтенант Хохлома.