Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Після цього каноніка відпускають. Правда, слідчий ще їде з ним на Паркову, щоб допитати свідків. А мене все ще непокоїть питання: якщо канонік скористався пожежною драбиною, то як він потрапив назад?

Пам'ятаєте, на першому поверсі там крамниця і поруч — купа ящиків? Я прикинув: коли покласти ящик один на один, навіть невеличка на зріст людина зможе залізти на драбину…

— Але ж під нею залишиться піраміда з тари, — заперечив Владов.

— Слушно, — кивнув Козюренко. — Та можна взяти довгу палицю і вже з драбини розкидати ящики. А потім шпурнути палицю в кущі. До речі, того ж вечора я й знайшов її там…

— І все ж відпустили каноніка! — прохопилося у Владова.

— Ну, дорогенький, палиця — ще не доказ злочину! Хлопчаки могли накидати в кущі скільки завгодно. До того ж я дав палицю на експертизу. Відбитків пальців на ній не знайдено. Отже, ми відпустили каноніка і почали чекати, чи не зацікавиться він будинком на Тополиній. Та він, як, виявилося, був розумніший і обережніший: раніше надіслав нам анонімку, щоб міліція схопила злочинця й остаточно заспокоїлась. Отець Юліан після вбивства Пруся сам закопав сокиру в малині, і гадаю, що літери на анонімці наклеєні отим клеєм, — вказав очима на письмовий стіл, де стояла пляшечка. — А може, ні. Певно, ні. Не залишив же на анонімці відбитків пальців, мабуть, і клеєм скористався іншим… Ми арештували Якубовського, власне, не могли не арештувати: адже сокира — прямий доказ. Отець Юліан дізнався про це. Як — поки що не знаю. Чи дзвонив у Желехів, чи сестра їздила туди автобусом, чи ще як — це ми з'ясуємо. Але дізнався й остаточно заспокоївся, злочинця арештовано, міліція закрила справу — можна діяти… І він посилає на Тополину свою сестру. Посилає одразу, наступного ж дня, боїться, що коханка Пруся найме помешкання іншому. Сестра пристає на всі умови, хоч ціну названо високу. Тепер у мене не залишилося сумніву, і ми почали діяти.

— А Воронов? Чому він тоді так хутко виїхав із Львова?

— Випадковий збіг обставин. У нього захворіла дружина, а Павло Петрович — гарний сім'янин. Він попередив отця Юліана, що повернеться за кілька днів, і… — глянув на годинника. — Літак, яким має прилетіти Воронов, певно, вже сідає…

Усе ж літак запізнився. Та ось, нарешті, задзвонив телефон. Покликали каноніка. Той зняв трубку і попросив Воронова одразу приїхати на Паркову.

Отець Юліан відчинив двері антикварові й, улесливо вклоняючись, провів до вітальні. Козюренко спостерігав у вузьку щілину поміж шторами, як схопився Воронов за полотно Ель Греко. Видно, розумівся на живопису.

Отець Юліан чесно заробляв свій останній шанс: байдуже сидів у фотелі, за звичкою сплівши пальці на грудях.

Нарешті Воронов відвів очі від картини.

— Справжній Ель Греко… — мовив глухувато. Згорнув полотно і засунув у чохол. Витрусив із валізки гроші просто на письмовий стіл. — Лічіть, отче! — вигукнув весело.

Козюренко вийшов із сусідньої кімнати.

— Віддайте картину, Воронов! — наказав.

Той відступив до передпокою, та на порозі вже стояв Владов.

— Спокійно!

Воронов поклав чохол на стіл.

— Отак краще, — схвалив Козюренко. — Завтра ми припровадимо вас до Москви. Там усе й розкажете… — взяв картину. — А вона знову висітиме в Ермітажі.

Колекція професора Стаха

«Портрет» Ель Греко