Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Набридло… — поскаржилася Вірочка.

— Там же книг стільки! Читай, — порадив Владов. — Підвищуй свій рівень. Це потрібно навіть таким красуням, як ти!

Вірочка щось буркнула в трубку, та Владов уже натиснув на важіль апарата. Метнувся до дверей і ще з порога почав доповідати Козюренку.

— То кажеш, довга й суха жінка? — перепитав той. — І хлопці пішли за нею? — Звелів — Дві оперативні машини!

Владов не зрозумів, навіщо дві, але наказ є наказ, і його треба виконувати…

Машини з оперативними працівниками вже стояли у дворі, а Козюренко усе не виходив із кабінету. Минуло з півгодини, Владов сидів як на голках, однак за дверима панувала тиша. Задзеленчав міський телефон, і якийсь чоловік попросив з'єднати його з Козюренком. Обмінявся з Романом Панасовичем кількома словами, і той одразу вийшов у приймальню.

— Їдьмо, Петре! — мовив весело і, як здавалося Владову, навіть задерикувато.

Дві машини одночасно зупинились на Парковій вулиці: біля будинку каноніка Юліана Боринського і біля будинку його сестри. Козюренко в супроводі Владова й двох оперативних працівників зійшов на четвертий поверх.

Одчинив сам отець Юліан — у легких літніх штанях і смугастій піжамній куртці він був схожий швидше на канцелярського працівника, ніж на поважного каноніка. Здивовано відступив, упізнавши Козюренка.

— Знову щось з автомобілем? — запитав. — Але ж я хворий і нікуди не виходжу…

Козюренко показав йому постанову на обшук. Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками, та він нічого не запитав і перший пройшов до кімнати. Мовчки сів у глибоке крісло і вже тоді мовив, дивлячись Козюренку просто в очі:

— Прошу вас виконувати свої обов'язки, хоч не знаю, чим викликані такі… — затнувся, — крайні заходи. Я нічого не приховую від влади, у мене все на видноті. Що ж, шукайте… Але що?

— «Портрет» Ель Греко! — На мить Романові Панасовичу здалося, що зіниці в каноніка збільшились і очі потемнішали. Та отець Юліан не відвів погляду.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Ми шукаємо картину Ель Греко. Ви забрали її у Василя Корнійовича Пруся, якого вбили вісімнадцятого травня, — з притиском сказав Козюренко і сів напроти отця Юліана. — Де вона?

Канонік примружився, заховавши очі. Склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями. Відповів спокійно:

— Ви вже були в мене, шановний пане начальнику. Щоправда, в трохи іншій ролі. Невже вас так швидко підвищують у чині? — пожартував зло. — Але це не має значення — ви ж упевнились, що я вісімнадцятого травня лежав хворий і не виходив з дому.

— Так, алібі наче у вас є, — ствердив Козюренко. — Та все ж убили таки ви й картиною заволоділи теж ви. Де переховуєте?

— Нісенітниця якась… — Канонік притиснув руки до серця. — Ель Греко… Це художник із світовим ім'ям. Я трохи розуміюся на мистецтві і знаю, що таке полотна Ель Греко. Його картини — величезна цінність. Не розумію, звідки Ель Греко може взятися у Пруся… Це якась помилка…

Козюренко подав знак оперативникам, і ті почали обшук. Отець Юліан мовчки дивився, як заглядають у шафи, висувають шухляди письмового столу — дивився іронічно і навіть докірливо — мовляв, навіщо люди завдають собі клопоту?.. Узяв молитовник, вдаючи, що цілком поринув у читання. Та від пильних очей слідчого не приховалося, що канонік втупився в одну сторінку, — певно, не бачив навіть літер.

Боринський мав невеличку двокімнатну квартиру, і обшукали її швидко — через дві години Козюренко остаточно впевнився, що картини Ель Греко тут нема. Не знайшли її і в помешканні сестри отця Юліана.

На мить у Романа Панасовича майнула думка: а що як він помилився? Ні, помилки не могло бути.

Роман Панасович присунув стільця до крісла каноніка. Поцікавився:

— Де ваша хатня робітниця?

Помітив, як тінь майнула по обличчю Боринського. Отець Юліан відклав молитовник.

— Щось у неї з сином, — пояснив. — Відпросилася і поїхала. Син у неї працює десь під Івано-Франківськом. Здається, в Долині.

— А де вона сама живе?

Канонік опустив очі.

— У Петрівцях, — одповів. — Але ж я кажу, вона поїхала до сина на Івано-Франківщину.

— Неправда, — рішуче заперечив Козюренко. — Неправда, Боринський. Вона поїхала зовсім не туди і живе не в Петрівцях, а в Підгайцях. Ви ж самі казали.

Руки каноніка ковзнули по м’якій шкірі підлокітників, і він ще глибше осів у кріслі.

— Так, здається, я помилився — Петрівці, Підгайці… Схожі назви… — Зробив над собою зусилля й усміхнувся, та усмішка тільки перекривила його обличчя. — А навіщо вона вам, моя Настя?