Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха.

Художнє оформлення М. Г. БОГДАНЦЯ

Майор Шульга сидів у кабінеті головного лікаря.

— Я мушу ще раз нагадати вам, — сказав він підкреслено офіційно, — що від моєї розмови з пораненим залежить розшук небезпечного злочинця, а може, й цілої зграї.

Професор тільки розвів руками.

— Співчуваю… співчуваю… — заговорив швидко, — однак… Зараз прийде Юрій Юрійович — лікар, що лікує вашого сержанта. Можливо, він дозволить… Омельченко дуже у тяжкому стані, розумієте, і будь-які розмови з ним категорично заборонені.

Шульга вперто нахилив голову.

— Він — працівник міліції і добре знає, чого я прийшов сюди. Певен, що розмова не знервує його. Зрештою, всього кілька слів… Лише кілька слів…

— Я все розумію, але без Юрія Юрійовича… А ось і він.

До кабінету зайшов жвавий, з бистрими очима чоловік у білому халаті. Він квапливо пройшов від дверей до столу головного лікаря, немов ковзаючи по блискучій паркетній підлозі. Поли його незастебнутого халата розвівалися, наче крила.

Вислухавши прохання Шульги, не вагаючись сказав:

— Можна. Ваш міліціонер — щасливчик. Якби ніж пройшов па кілька міліметрів праворуч… — ляснув пальцями. — А так… Буде жити ваш старшина…

— Сержант, — уточнив Шульга.

— Можливо… можливо… Отже, ви хочете побалакати з ним? Тільки коротко і в моїй присутності.

Шульга зиркнув на нього неприязно — розмова ж не приватна, а службова. Та цьому коротуну, напевно, байдуже до всіх інструкцій щодо проведення слідства, не кажучи вже про службові таємниці. Шульга зітхнув і замість суворо й офіційно, як хотів, сказав з прохально-загравальною інтонацією:

— Дякую вам, Юрію Юрійовичу. Я згоден на все.

Сержант Омельченко силувано усміхнувся майорові.

Усмішка в нього вийшла жалісна. Він ніби пробачався за те, що лежить у лікарні і відбирає час у старшого інспектора міського карного розшуку. Хотів щось сказати, але Юрій Юрійович владним жестом зупинив його.

— Майор запитуватиме вас, — сів біля ліжка. — Відповідайте не поспішаючи. Не напружуйтесь. — Він помацав у хворого пульс і показав Шульзі на табурет з протилежного боку ліжка. — Починайте, майоре.

Шульга схилився над сержантом. Мовив заспокійливо:

— Я не хочу стомлювати вас, сержанте, але треба з'ясувати деякі питання. На вас напав один чоловік чи кілька?

— Один… — Губи у сержанта були бліді, мов у мерця. Він ледь ворушив ними, і Шульзі здалося, що Омельченко ось-ось знепритомніє. Тривожно зиркнув на лікаря, але той підбадьорливо кивнув головою.

— Ви бачили його? Пам'ятаєте?

— Так… — Сержант заплющив очі, пригадуючи. — Середній на зріст, може, навіть нижчий за мене. У темному костюмі, довга зачіска. Голос хрипкий…

— Обличчя запам'ятали? Можете описати його портрет?..

Сержант знову заплющив очі.

— Ні… — похитав головою. — Не пригадую… Хоча… Здається, горбоносий, чи тінь так падала… Темно там було… — поскаржився. — І, крім того, все так швидко скоїлося…

— Ніхто вас ні в чому не звинувачує, сержанте, — заспокоїв його Шульга. — Але ж ви розумієте, — скоса поглянув на лікаря, — наше завдання — знешкодити злочинця. Як це трапилося? Після того, як старшина Вовкотруб з Рижковим пішли до ресторану?

— Я залишився… — почав сержант.

— Так… так… — кивнув майор. — Усе це ми знаємо. Скажіть, звідки з'явився той?.. Злочинець… І як?..

— На доріжці… до ресторану, — спроквола відповів сержант. — Він гукнув мене. Сказав: у кущах хтось стогне. Ну, і я… піймався на гачок… Устиг ступити лише крок ліворуч. І все… Нічого більше не пам'ятаю…

— І ви не чули стогону в кущах?

Губи сержанта затремтіли, і лікар подав знак майорові, щоб той припинив розмову.

— Досить… — Юрій Юрійович поклав сержантові долоню на чоло. — Певно, ви більше нічого не знаєте, і майор вдячний вам. Так?

Шульга зрозумів його. Підвівся.

— Одужуйте, сержанте, я завітаю, коли вам полегшає. А злочинця ми неодмінно спіймаємо! — пообіцяв бадьоро, хоч сам не дуже вірив у це. Справді, злочинець був або надто досвідчений, або йому просто пощастило: не залишив слідів. А прикмети, які запам'ятав сержант, не дуже прояснювали справу…