Ростислав Самбук: Колекція професора Стаха.

— Нікуди, товаришу лейтенант. Ось запитайте хоч би в баби Соні…

— Запитаємо в кого треба. Одужуй і оформляйся.

Лейтенант вийшов. Балабан почекав, поки грюкнуть двері на ґанку, скочив з ліжка і припав до щілини поміж фіранками. Задоволено посміхнувся: дільничний звернув до баби Соні. Знав вдачу старої: коли вже сказала, що бачила Льоху в садку, то не відступиться, хоч би там що.

Балабан тримав у руках недбало згорнуту газету й схилився над нею, вдаючи, мовби читає. Тим часом очі його пильно стежили за людьми, що на хвилину-другу сідали до вкритого чорнильними плямами столу, щоб заповнити касові ордери.

Ощадкасу в приміщенні Головпоштамту Балабан обрав цілком свідомо, забракувавши перед цим з півдесятка інших. Тут сиди хоч годину, і ніхто не зверне на тебе уваги, бо в цьому ж залі міститься й міжміський переговорний пункт. Та й ощадкаса перспективна: в самому центрі — отож серед її клієнтів мають бути люди грошовиті. Треба було тільки дочекатися того, хто візьме велику суму. Хоча б карбованців чотириста чи п'ятсот, ну, нехай триста — все інше залежало від багатьох обставин: куди піде клієнт, сам чи з кимось, яким транспортом користуватиметься…

Балабан помітив, що одна жінка одержала сімсот карбованців. Він рушив слідом, але на неї чекало таксі, і Балабан провів її злим поглядом.

… Спиридон Климунда так поспішав, що не звернув уваги на хлопця у смугастому піджаку, який, підвівши голову від газети, чіпким поглядом стежив, як він рахує гроші. Климунда сховав гроші і попрямував до тролейбусної зупинки. У той же тролейбус сів і хлопець у смугастому піджаку.

Климунда вийшов на площі, і Балабан вистрибнув слідом за ним. Подумав: зараз той зайде в магазин і витратить гроші на якесь барахло. Ця думка не засмутила його.

Він уже шкодував, що ув'язався за цим молодиком із спортивною виправкою. Краще було б дочекатися якоїсь жінки, наздогнати її в порожньому під'їзді. Тоді можна було б відібрати гроші культурно й ввічливо, навіть подякувати…

Тим часом молодик перетнув вулицю. Йшов швидко, помахуючи лівою рукою. Праву не виймав з кишені. Він уже бачив потрібний будинок. Зоя казала: парадне між хлібним магазином і кафе. Так і є — величезні старі двері, та й будинок, певно, стоїть сотню років. Йому на третій поверх, квартира праворуч, дзвонити двічі.

Зоя пообіцяла дублянку. Вони одразу домовились про ціну. Спиридон знав, що на цій дублянці він щось заробить. Мав клієнта, який давно вже просив дістати дублянку і обіцяв добре заплатити.

Климунда квапився: нести дублянку додому не годилося, треба було ще з'їздити до клієнта, а о дванадцятій бути вже в інституті, де Спиридон працював тренером з настільного тенісу.

Згадавши про роботу, Климунда невдоволено скривився: мороки багато, а платять копійки… І все ж про людське око він вів гуртки в трьох установах. Не працюватимеш — судитимуть як дармоїда. До того ж тренерська робота давала йому можливість розгорнути іншу діяльність — скуповувати у спортсменів, які приїжджали з-за кордону, а також у іноземних туристів різні речі і продавати з вигодою для себе. Не гребував Климунда і валютою, невеличкими сумами доларів, фунтів, франків і лір. Але тут виявляв особливу обережність — знав, що за операції з валютою по голівці не погладять. Тому й збував долари та франки тільки давньому шкільному товаришеві — Омелянові Іваницькому. Ще навчаючись у школі, Спиридон з Омелею внадилися до «Інтуриста». А незабаром уже займалися дрібною комерцією. Починали з дрібничок — самописки, жувальні гумки, запальнички… Потім Омелян вступив до художнього інституту і їхні шляхи на якийсь час розійшлися. Та якось Спиридонові треба було спішно продати півсотні американських доларів, які він виміняв у туриста. Омелян узяв їх без балачок й натякнув, що братиме ще. Це знову зблизило їх.

Правда, Омелян — мистецтвознавець і в компанії завжди хвалиться своїм знайомством із відомими художниками. Який Омелян мистецтвознавець, Климунда не знав, а от що спекулює картинами, йому було відомо достеменно. Одного разу випадково підслухав розмову Омеляна з якимось типом — той пропонував Іваницькому придбати етюд передвижника і хотів аж тисячу карбованців. Омелян давав шістсот і скаржився, що цікавість до передвижників останнім часом не дуже велика.

«Ото комерція, — заздрісно подумав тоді Спиридон. — На одній картині навару триста-чотириста карбованців, спробуй заробити стільки на продажу сорочок і джинсів…»