Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха.

… Це сталося так. Близько одинадцятої ночі міліцейський мотоцикл зупинився біля міського парку… З нього зійшли старшина Вовкотруб і рядовий Рижков. Залишивши біля машини сержанта Омельченка, пішли глянути, що робиться коло паркового ресторану…

Повернулися хвилин через двадцять. Сержанта Омельченка біля мотоцикла не було. Трохи почекали на нього. Сержант не повертався. Тоді, занепокоєні, почали гукати його і нарешті вирішили оглянути кущі. Омельченко вже мало не сплив кров'ю. Добре, що до лікарні було недалеко. Старшина Вовкотруб і Рижков перенесли його туди на руках.

Через кілька хвилин біля місця злочину зупинилась оперативна машина. Підігнали два міліцейських мотоцикли, увімкнули фари. Шульга обдивився кущі, але нічого не знайшов: суха земля не зберегла слідів, лише трава, на яку впав сержант, просякла кров'ю. Увагу майора привернула свіжозламана гілка. Він акуратно зрізав її. «Голодному й опеньки — м'ясо. А що коли гілочку зламав злочинець та ще й залишив відбитки пальців?..»

Вирішивши ще раз оглянути місце злочину при денному світлі, Шульга попрямував до лікарні. Чергова сестра трохи заспокоїла його: пораненому зробили переливання крові, сержант опритомнів, правда, лише на кілька хвилин — стан його важкий. Але якщо сам Юрій Юрійович…

Майор зупинив балакучу жінку нетерпеливим жестом: хто такий Юрій Юрійович і як його побачити?

Сестра здивовано замахала руками: невже майор не чув про їхнього провідного хірурга? Його знає все місто. А про побачення не може бути й мови: Юрій Юрійович звелів нікого не пускати…

Повертаючись до управління, Шульга вдивлявся в порожні вулиці, проводжав очима поодиноких перехожих і з прикрістю думав, що злочинець блукає десь на волі, тепер уже озброєний…

Майор поворушився на сидінні, зручніше вмощуючись. Розумів, що напад на сержанта Омельченка — випадковий, не підготовлений — старшина міг і не залишити Омельченка біля машини…

Отже, випадковість. Але вчинив напад злочинець сміливий і досвідчений, неначе готувався до нього — зробив усе чисто і майже не залишив слідів… Хіба що зламана гілочка. Таж її міг зламати, падаючи, і Омельченко… Те, що злочинець не залишив слідів і вкрав пістолет, дуже турбувало Шульгу.

Розмова з Омельченком дала майорові не дуже багато, але й не мало. Принаймні Шульга вже мав матеріал для першої доповіді начальникові карного розшуку: на її основі був складений список усіх колишніх злочинців, які нині мешкали в місті та області, і дільничні інспектори дістали завдання перевірити, де перебували ті десятого травня між десятою та одинадцятою годинами вечора.

Десятого травня Балабан прокинувся пізно. Побачив на столі холодну, картоплю і шматок вареної ковбаси — скривився: не сніданок, а гидота. З'їв тільки ковбасу, випив склянку холодного чаю і, схопивши залишеного сестрою карбованця на буфеті, подався до міста.

Потинявся вулицями й піднявся по крутій алеї до парку над річкою, сів на лавці. Було страшенно шкода себе. Люто зиркнув на дівчат у коротких спідницях, які проходили повз нього, сміючись голосно й безжурно. Він кинув їм услід брутальне слово, однак від цього не стало легше. Нудьга давила, якась чорна безпросвітна нудьга, злість.

Другий місяць після звільнення з колонії Олексій Балабан жив переважно у сестри в місті. У матері, яка мала будиночок у приміському селищі, бував рідко — мати лаялась і вимагала, щоб він ішов працювати. Балабан навіть улаштувався на місцеву цегельню, але витримав тільки тиждень і втік до сестри. Вважав, що Ганна йому багато чим має завдячувати. Він колись залишив у неї речей не на одну сотню. Перед цим облагодив діло. Тільки японський транзистор коштував щонайменше сотень п'ять… Балабан віддав його за дві з половиною якомусь піжонові на сочинському пляжі, пославшись на матеріальну скруту, І не жалкував. Дві з половиною, то й дві з половиною, не все одно. Гроші тоді текли у нього крізь пальці, і він, повернувшись до сестри, навіть не запитав у неї, куди й за скільки вона продала крадені речі.

Їх з напарником узяли через кілька тижнів. Слідчий мав незаперечні докази, провів навіть ставку віч-на-віч із сочинським покупцем транзистора. Той, виявляється, здав радіоприймач у московський комісійний магазин.

Не виказав Балабан тільки Ганну. І ось тобі вдячність: карбованець!.. Балабан випив за цього карбованця склянку портвейну і купив сигарет. У нього не лишилося грошей навіть на воду. А йому так кортіло випити холодного бочкового пива. У Балабана аж пальці затрусилися, коли пригадав його смак.