Ростислав Самбук: Вибух

1.“Юнкерс” уже підлітав до Бреслау, коли Кранке нарешті повідомили, що з Берліна до них прибуває штурмбанфюрер Краус. У Кранке лишалося кілька хвилин, аби дістатися аеродрому, але все ж устиг зустріти начальство біля самого трапа. Видно, Краус добре усвідомлював зміни, що сталися останнім часом у місті, бо спустився з літака не як раніше, статечно й з почуттям власної гідності, а збіг, перестрибуючи сходинки, й нетерпляче зупинив Кранке, котрий виструнчився для рапорту.

Штурмбанфюрер якось наполохано роззирнувся довкола, наче сподівався побачити на льотному полі російські танки, і Кранке подумав: Краус недалекий від істини — передові танкові частини росіян увірвалися вчора на східну околицю міста й відступили тільки після запеклого кількагодинного бою з фаустпатронниками, полишивши на вузьких вулицях палаючі машини. Проте, певно, вже сьогодні ввечері чи найпізніше завтра підтягнуться головні сили — артилерійську канонаду чути навіть тут, у західному передмісті, і ширяться чутки, що танки червоних обійшли Бреслау й прорвалися мало не до Котбуса.

Кранке підвів руку, вітаючи штурмбанфюрера, вигукнув “хайль Гітлер”, але той не відповів, подивившись на Кранке відчужено й трохи здивовано. Попрямував до “опель-адмірала”, якого досвідчений водій подав мало не до самого “юнкерса”.

Кранке ніяково опустив руку й почимчикував за штурмбанфюрером, нараз відчувши, що приїзд берлінського начальства анітрохи не схвилював і не стривожив його, навпаки— приніс полегшення: гора впала з його плечей, бо в останні дні Кранке, не признаючись навіть самому собі, перебував у повній розгубленості. З одного боку, в штабі армії, котра захищала місто, його запевнили, що росіяни ніколи не візьмуть Бреслау, з другого — ніхто не міг сказати нічого певного про завдання особливої команди “Цепеліна”. З Головного управління імперської безпеки надходили невизначені й часто суперечливі вказівки. Кранке відчував, що все це може обернутися величезними неприємностями для нього, — за широкою ні спиною Крауса почувався трохи затишніше: мабуть, штурмбанфюрер привіз чіткі розпорядження, недаремно ж гнали з самого Берліна порожній “юнкерс”.

Кранке вмостився на задньому сидінні поруч штурмбанфюрера, підняв скло, що відгороджувало їх від шофера, однак проявив витримку й промовчав. Але Краусові було не до дипломатичних тонкощів — запитав прямо:

— Де росіяни?

— Ходять чутки, — ухильно відповів Кранке, — що вчора їхні танки вели бої у східному передмісті.

— І що?

— Не пройшли…

Краус ледь чутно, самими пучками, постукав по шкіряній спинці переднього сидіння.

— Не тіштеся надіями, — сказав просто.

Кранке злякано відсунувся від нього: адже є наказ фюрера, згідно з яким есесівці вішали й розстрілювали панікерів на місці, й за подібні слова могли накласти головою і не такі, як Краус. Видно, штурмбанфюрер одразу здогадався, що саме збентежило Кранке, бо довірливо поклав йому руку на коліно й сказав вагомо:

— Так, Пауль, не тіште себе надіями. Маршал Конєв прорвав нашу оборону й вийшов до Котбуса. Певно, росіяни візьмуть Бреслау в кільце й полишать у тилу. Удар спрямований…

Краус на мить затнувся: йому було важко вимовити це слово, навіть лячно, проте воно начебто висіло в повітрі, й Кранке побілілими губами мало не автоматично прошепотів:

— На Берлін?

— Так, — твердо й спокійно відповів штурмбанфюрер. Нараз він усім тілом повернувся до Кранке, втупився в нього уважно, наче бачив уперше і обмірковував, до якої міри можна довіряти йому.

Кранке зробилося ніяково під цим поглядом, відчув, що зараз штурмбанфюрер відкриє всі карти, скаже, для чого нагально прилетів до Бреслау, певно, це мусило полегшити йому, шефові такої великої і складної організації, як особлива команда “Цепелін”, життя, бо завжди легше виконувати чужі вказівки, ніж самому приймати рішення. Однак цього разу Кранке не відчув полегшення, та й яке в біса полегшення, коли штурмбанфюрер СС і співробітник Головного управління імперської безпеки каже про російські танки під Берліном? А в Берліні ставка самого фюрера!

— Мусимо дивитися правді у вічі, — мовив Краус і відкинувся на спинку сидіння. — Тож, поки можливо, повинні вжити деяких заходів.