Ростислав Самбук: Колекція професора Стаха.

Став за крислатою яблунею так, щоб бачити сусідське подвір'я. Дочекався, коли на ґанку з'явилася баба Соня, підійшов до невисокого паркана, що розділяв садиби.

— Гарні у вас полуниці! — почав голосно: баба Соня недочувала та й бачила вже погано, хоч удавала, що все гаразд, і сердилася, коли хтось співчував їй.

Баба не почула, проте закивала згідливо головою. Відповіла про всяк випадок байдуже:

— Здоровий будь, Льошко. Як твоє життя?

— Гарні у вас полуниці, — повторив Балабан голосніше, мало не крикнув. — Я вчора ввечері дивився, як ви поливали грядки, і думав: що ви з таким урожаєм робитимете? Грошей мішок наторгуєте!

Бабі чомусь не сподобались Балабанові підрахунки — підозріливо стрельнула на нього очима й замахала руками.

— Які там гроші?! Сльози, не гроші…

«У-у, відьмо, у тебе по скринях би пошмонити — не одну сотню заначила!» — із злістю подумав Балабан, та, солодко усміхнувшись, промовив:

— Я вчора ввечері дивився, як вправно ви працюєте, і думав: «Молодець баба Соня, нам би отак… Ніяка хвороба її не бере». — А я ось… — закашлявся, — зовсім розклеївся…

— Погода! — категорично мовила баба. — Я тобі, Льоню, малинки дам, — раптом заклопоталася. — Як рукою зніме.

— Пив уже, — зупинив її Балабан. — Я вчора хотів попросити у вас банки, але ви були зайняті на городі… — Він знав, що баба Соня щовечора поливає полуниці. — І не помітили мене…

Це вже був натяк на її, бабину, підсліпуватість.

— Як це не помітила! — образилася вона. — Бачила як облупленого, ще хотіла запитати, чого вечір марнуєш? Молодь іде на танці, а ти ж, бідний, скільки життя не бачив!..

Балабан рішуче зупинив її:

— Та хворий же я — кажу вам!

— То я зараз банки принесу… — заметушилася баба. Вона збігала додому. — Ходімо, поставлю — мати ж на роботі.

Коли баба Соня пішла додому, Льоха плюнув їй услід і почав снідати, та не втримався — злодійкувато озирнувся і шмигнув до сарая, щільно причинивши за собою двері.

Витяг з-під дров чорний, воронованої сталі пістолет, перезарядив, прицілився, пошукавши мушкою ціль, однак стріляти в сараї не наважився, з жалем зітхнув, переклав патрон до обойми, загорнув пістолет у чисту ганчірку і, заховавши під дрова, пішов снідати. Не встиг запити яєчню свіжим молоком, як побачив у хвіртці знайому постать дільничного інспектора Хохломи.

Цей настирливий лейтенант уже набрид Балабану — відчув, як замлоїло під грудьми, а долоні спітніли.

Льоха пірнув у ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя. Почувши стукіт у двері, не відповів, дочекався, поки дільничний потарабанить ще, і тоді озвався кволо:

— Заходьте…

Зустрівшись з уважним і допитливим поглядом Хохломи, зіщулився під ковдрою, та очей не відвів. Лейтенант, не попитавши дозволу, сів на стілець.

— Що, Балабан, захворів? — запитав співчутливо, хоч очі були серйозні і навіть колючі.

Льоха повернувся на бік, наче ненавмисне оголивши спину, щоб показати сліди від банок.

— Угу… — промимрив. — Простудився…

— Влітку! — скрушно похитав головою дільничний. — Як же ти примудрився?

— Пивка холодного ковтнув.

— Пивка… потім горілки! — В голосі лейтенанта з'явилися повчальні інтонації. — Знову за колишнє, Балабан… Попереджаю, якщо не влаштуєшся на роботу…

Льоха сів на ліжку, прохально притиснувши до грудей руки.

— Громадянине начальник, — мовив зовсім щиро, — ось оклигаю — і відразу на роботу! Мати вже балакала з агрономом на плодорозсаднику — там робітники потрібні.

Лейтенант схвально кивнув головою.

— Робота хороша, і колектив там непоганий.

— Атож, — погодився Льоха, маючи на увазі зовсім інше. У плодорозсаднику бригадиром був колишній його однокласник, і Балабан сподівався, що той не прискіпуватиметься за прогули та й взагалі покриватиме його.

— Так, колектив там непоганий, — ствердив і додав лицемірно, знаючи, що це сподобається лейтенантові: — Він допоможе мені перевиховатися.

— О-о! — усміхнувся Хохлома. — Бачу, ти починаєш усвідомлювати… — Певно, він прочитав би Балабану невеличку лекцію про роль колективу у вихованні колишніх злочинців, проте вчасно згадав про мету своїх відвідин: затнувся і почав здалеку — Я от учора проходив повз вас, хотів навідатися, та у вікнах не світилося…

— Мати допізна поралася у дворі, а я ж лежав…

Видно, дільничному набридло ходити околясом.

— Ти нікуди вчора ввечері не відлучався? — запитав суворо.

— Та я ж хворий…

— Я запитую!