Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Шульга подзвонив полковникові і доповів про невдачу. Але той не засмутився. Тільки поспівчував:

— Будинок на центральній площі великий — доведеться поморочитись. Я можу виділити вам на допомогу…

— Не треба, — не зовсім ввічливо перебив його Шульга. — Впораюсь і сам.

— А я хотів запропонувати себе на підмогу, — засміявся в трубку Козюренко. — Ну що ж, знімаю свою кандидатуру.

Він поклав трубку. Майор обтер хусточкою спітніле вухо. Незручно якось вийшло. Полковник сьогодні добре провчив його.

Шульга подзвонив до квартири на останньому поверсі. Певно, то була велика комунальна квартира — про це свідчили кілька кнопок дзвінків. Відчинив майорові дідок із сивою цапиною борідкою. Привітно всміхнувся і відступив, даючи дорогу.

Майор знав, що цей дім по війні відбудовувався з допомогою працівників університету. Звичайно, більшість з них уже одержали помешкання в нових комфортабельних будинках, та дехто ще лишився, і Шульга подумав, що дідусь — мабуть, університетський доцент чи професор.

— Пробачте, — почав, — я з міліції. Ми з'ясовуємо одну справу — хотів би поговорити…

Дідусь усміхнувся ще привітніше, грюкнув дверима й почимчикував коридором.

— Заходьте… заходьте, будь ласка. Справу на ногах не розв'яжеш, а ми — з відкритою душею…

Він посадив Шульгу на старомодний диван з високою спинкою, дзеркалом і поличками, а сам примостився навпроти на міцному, оббитому цератою дубовому стільці. Дивився зацікавлено і доброзичливо.

Шульга показав своє посвідчення. Та дідусь навіть не глянув на нього, назвався сам:

— Федір Якимович Перепелиця. Колишній столяр, а тепер пенсіонер. Часу в мене досить — отож слухаю вас.

«Ось тобі й професор!» — подумав Шульга. Та не розчарувався: мабуть, цей непосидючий дідусь любить погомоніти з сусідами і знає таке, про що справжній професор не здогадається.

— Маємо таку справу, шановний, — почав без церемоній, — розшукуємо ми одну людину. Трапилось це тринадцятого травня. У під'їзді вашого будинку пограбовано чоловіка. Ми затримали злодія. Тепер шукаємо потерпілого. Знаємо, що звуть його Семеном, років йому приблизно тридцять, чорнявий, високий і довгоносий. Ішов він до когось із мешканців цього будинку. Чи не до вас?

— Сина в мене Семеном звуть… — смикнув себе за борідку старий. — Та я напевне знаю, не грабували його.

Майор насторожився.

— А може, він не сказав, не хотів хвилювати?

— А я не з нервових. І не криємось ми один від одного. Я Семена на ноги поставив і в люди вивів: доцент він, працює в університеті, квартиру нову одержав — чотири кімнати. А ми вже із старою доживаємо тут віку… — закінчив раптом непослідовно. Та, збагнувши, що не сказав головного, додав — Я й кажу: коли б із Семеном щось трапилось, я б знав. Та й не чорнявий він і не високий.

Шульга подумав: так, від дідуся навряд чи щось приховаєш, та все ж поцікавився адресою сина — мовляв, для порядку треба буде побалакати.

— Через два тижні… — відповів старий.

— Що — через два тижні? — не зрозумів одразу Шульга.

— А побалакати. Поїхав мій Сеня з дружиною і трьома дітками в Крим. Пансіонат там якийсь в Алуніті.

— Коли поїхали?

— Відпустка почалася, так відразу… тижнів зо три тому…

На цьому Семені слід було ставити крапку, і майор поцікавився:

— А більше у вас нема знайомих Семенів? Які б могли навідатися сюди тринадцятого травня?

Старий похитав головою:

— Нема.

— А може, є Семен, який тут живе чи вчащає до когось?

Шульга запитав «тут живе» про всяк випадок… Ще вночі вони дізналися в райвідділі міліції, що в домі на центральній площі не прописано жодного Семена.

— Вчащає?.. — Дідусь потер чоло. — Багато тут вештається — дім у самому центрі та й великий…

Шульга побував ще в двох квартирах останнього поверху, спустився нижче й натиснув на кнопку, біля якої була табличка: «З. Баркова».

Зоя Баркова була вдома. Працювала диспетчером у таксопарку, чергувала цілу добу і напередодні пізно повернулася. Зоя щойно прокинулась і встигла тільки вмитися. Вона відчинила майорові.

— Проходьте, — запросила, соромлячись свого ранішнього вигляду. — Я на хвилинку…

Хвилинка ця розтяглася на десять, зате Зоя з'явилася перед майором гарно вбрана й зачесана. Навіть губи підфарбувала. Намагалася триматись невимушено, та це їй не вдавалося, і вона раз по раз кидала на Шульгу тривожні погляди: чого завітав сюди цей незвичайний гість?

Майор спитав, чи є у Зої знайомий на ймення Семен? Назвав прикмети. Дівчина невизначено знизала плечима, мовляв, хто ж його знає, і здивувалася, чому її знайомі зацікавили міліцію.