Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— І Іваницький домовлявся з професором?

— Ні, я дзвонив йому сам.

— Але супроводжував іноземців Іваницький?

— Так, я доручив йому це.

Полковник трохи помовчав. Нарешті запитав про головне:

— Не пам'ятаєте, Омелян Іванович був на роботі двадцять четвертого липня? Зранку, між десятою і дванадцятою годинами?

Директор подивився на полковника осудливо.

— Він не міг бути в цей день на роботі, бо перебував у відрядженні в Москві. З двадцятого по двадцять сьоме липня включно. І повернувся як і належало!

Ці слова — «як і належало» — наче ставили крапку на запитаннях полковника. Козюренко зрозумів це, та він знав трохи більше, ніж директор музею, — отож алібі Іваницького, хоч само собою означало справді багато, все ж не ставило остаточно крапки на його непричетності до вбивства професора.

— Чим була викликана потреба у відрядженні? — запитав.

— Ми плануємо організувати виставку майстрів портрета. Мали домовитися з адміністрацією кількох московських музеїв. Я сам запропонував товаришеві Іваницькому поїхати в командировку.

Кажучи це, директор не кривив душею: не знав, що Омелян Іванович перед цим зателефонував знайомому московському мистецтвознавцеві. Вони поговорили кілька хвилин, Омелян натякнув, що хотів би побувати в Москві, провести вечір десь у «Метрополі». Знайомий пообіцяв подзвонити Омеляновому начальству, організувати відрядження і дотримав слова.

Усі факти, які повідомив директор, свідчили на користь Іваницького, і все ж полковник попросив директора влаштувати йому зустріч віч-на-віч з Омеляном Івановичем. Той запропонував йому свій кабінет.

Омелян Іванович зайшов до кабінету через кілька хвилин. Певно, шеф сказав йому про те, хто саме хоче поговорити з ним, і Іваницький приготувався до зустрічі, та все ж не чекав побачити в особі слідчого свого екскурсанта — зупинився на порозі розгублено.

Козюренко мовчки дивився на, Іваницького, навмисно не казав ні слова. Це було негарно, але дуже необхідно. І Іваницький одразу збагнув усю непевність свого становища: переступив через поріг, доброзичливо усміхнувся і мовив приязно:

— Ви?.. От не думав… Мені кажуть — з міліції, а це — ви… Хоча, — усміхнувся ще приязніше, — чому й міліція не може цікавитись мистецтвом? А ви ще так гарно сказали про портрет Ганса Гольбейна Молодшого!

Він вимовляв слова невимушено і усміхався мало не розв’язно, та в його очах полковник помітив глибоко захований переляк. Це надавало обличчю Іваницького дивного виразу — немов він натягнув машкару клоуна, який мав звеселяти публіку в хвилини власного душевного сум'яття.

— Ми не хотіли викликати вас до міліції. Це прозвучало б якось офіційно, — почав полковник. — Власне, ви не можете бути навіть свідком у цій справі, та все ж нам цікаво знати вашу думку — ось я й насмілився потурбувати вас…

— Прошу, — бадьоро вигукнув Іваницький, і іскра задоволення майнула в його очах. — Чим можу бути корисний?

— Йдеться про пограбування колекції професора Стаха…

— Мені казали, що його вбили… — Іваницький скрушно нахилив голову. — Така людина, і в когось піднялася рука! Але, — метнув на полковника погляд, — яке я маю відношення?

— Звичайно, до вбивства — ніякого… — відповів Козюренко. — Нас цікавить ваш погляд як фахівця. Незадовго до вбивства ви були в домі професора, і Василь Федорович показував вам свою колекцію…

— Не мені, — визнав за можливе уточнити Іваницький. — Я був гідом, перекладачем, якщо хочете, але професор чудово володіє… пробачте, володів англійською, і мої функції звелися фактично до спостереження.

— Як ви особисто оцінюєте зібрання професора Стаха? — Полковник вирішив удати з себе простака. — Недавно десь у газеті я читав про любителів-колекціонерів ікон, і точка зору автора статті…

— Я читав цю статтю, — перебив Іваницький, — автор, безумовно, має рацію. Проте колекція Стаха — не дилетантське зібрання мазанини посередніх іконописців, у його зібранні є навіть Рубльов!

— Це ікона, яка висіла в центрі колекції?

— Невже її вкрали?

— На жаль. І ми розшукуємо її.

— Знайдете! — заявив Іваницький категорично. — У нас продати Рубльова неможливо.

— Я теж дотримуюсь такої думки. Однак, як ви вважаєте, оті іноземці, що були з вами, не могли?..

Полковник не договорив, але й так усе було зрозуміло. Дивився на Іваницького очікувально.

— Виключено! — упевнено відповів Омелян Іванович. — Американці, яких я водив до професора, виїхали з Радянського Союзу через три дні.