Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— Поклич його, — пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: — А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.

Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.

— Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… — повільно, знічено мовила.

— Софіє Адамівно! — докірливо-зраділо вигукнув Топчій. — А я ж вас питаю-питаю, чи хтось підозрілий не заходив до магазину, а ви — «покупці мигтять, мигтять, хіба запам'ятаєш»… То коли він заходив?

— Вчора, саме привезли товар, — жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. — Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий — довгоносий — і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.

Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?

— Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, — відпустив її Топчій. — І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?

Шапов — начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло — і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся — він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.

— Що там, Анатолію Єфремовичу? — Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.

— Ти знаєш Бога? — запитав його Топчій.

— Того? — жартома показав пальцем на стелю. — Ні. У мене є свій бог — базарний.

— От-от, саме базарного, — уточнив Анатолій. — Чорнявого, з випнутою бородою.

— Богдан Шалапуха! — Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. — Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.

— Так… — протягло, задоволено мовив слідчий. — А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?

— Хм… — посміхнувся лейтенант. — Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, — і Шапов переможно оглянув нас.

— Адреси їх маєш?

— Аякже.

— Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, — Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.

— Слухаюсь! — Лейтенант мерщій подався з магазину.

— А мені? — і собі звівся Дзюняк.

— Ви трохи зачекайте, — попросив його слідчий.

Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка — водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло — поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.

По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду — вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка — жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.

Я дістався входу й вибрався нагору, в сарай. У ньому темно, лише крізь шпарки у дверях пробивалося сонячне проміння. Бочки наповнені землею й камінням. Не треба було його виносити — все виявилося під руками.

Сів на ящик і погасив ліхтарик. Тої ж миті мене огорнув морок, лунко і стривожено забилося серце. Привиділося чиєсь важке, надсадне дихання й тихий, крізь зціплені зуби, стогін, ніби під столом лежав поранений водій Молостов. У мене пробігли мурашки по спині, я увімкнув ліхтарик, посвітив по закутках сарая і знову вимкнув. Долинав, наче здалеку, гул, попискували миші…

Який же висновок з мого обстеження?

Передовсім — орудували не білоручки, вміли вправлятися лопатою, ломом і пилкою. Далі: не один день пробивали лазівку, горбились у тісняві, задихались од браку повітря, тобто — хирляками їх не назвеш. І останнє: надто професійно зроблено підкоп, без зайвої роботи, з точним виходом у підсобку.

Мої роздуми перервав глухий жіночий голос з підкопу: