Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— Валентина тяжко поранили вночі, і до тієї жінки він не заходив, — сказав я. — Знайшли його в сараї.

— Вайме [11] Вайме — горе мені. ! — Арчіл співчутливо похитав кучерявою головою. — В сараї… Але ж він пішов до машини.

— О котрій годині?

— Після дванадцятої. Ми довго сиділи, балакали, грали в карти… Закрякали качки, і він вибіг подивитись. Вайме… — замовк, і сидів посмутнілий, пригнічений, нараз випив вино і по тому тихо мовив: — Шені черіме [12] Шені черіме — ласкаве звертання, буквально — «хай твоє лихо мені». …

— А де твій товариш?

— Гурам? На базарі, торгує.

— Ти водиш машину?

— У мене вдома «Волга».

— Вивези качки на ринок. У фойє сидить та жінка, допоможи їй, — попросив його.

— Зроблю, батоно начальник.

— Це Валентинові піджак і сорочка?

— Його.

— Віддаси їй.

Я знайшов у кишені піджака ключі від ЗІЛа, поклав їх перед Белішвілі на столі і вийшов. Отож, Молостов вибіг до качок, а опинився в сараї. Значить, на першу годину ночі злодії вже були там. А близько другої «Волгу» в кінці вулиці бачив фрезерувальник Агапов. Значить, в магазині вони порядкували довго. Це ж треба мати цілковиту впевненість, що не захоплять на місці злочину.

На мене байдуже глипнула чергова, не перестаючи в'язати, і я поминув її, спустився у фойє. Колосюк встала з крісла, запитально звела брови.

— Зараз вийде Арчіл, грузин, і завезе качки на ринок. — На обличчі пташниці — розгубленість і недовіра, і я заспокоїв її: — Не бійтеся, він людина хороша. І ще віддасть речі Валентина.

Колосюк, кивнувши, втомлено сіла. Я підступив до дерев'яного бар'єра, за яким нудьгувала адміністраторка — власниця пишної пістрявої зачіски. З-під насурмлених брів забігали по моєму лиці її блідо-голубі очі. Я представився. Не здивувалася — сприйняла мою появу як належне. Тільки трохи довше-затримала погляд на моїх неголених щоках.

— Хто у вас керує господарством?

— Дзюняк.

— А хто він?

— Тарас Свиридович?! — вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. — Наш завідуючий.

— Він є в будинку?

— Незабаром прийде, почекайте. — Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. — Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…

Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.

— Калбатоно [13] Калбатоно — шанобливе звертання до жінки. , прийміть мої щирі співчуття, — сумно мовив.

— Спасибі.

Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.

— Біда з вами приїжджими, — поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.

Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.

— Ви бачили, коли вночі виходив шофер? — натомість запитав її.

— Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.

— Хто це — Настя Вакулівна?

— Палига, чергова другого поверху.

Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.

— І ви не схвилювалися, що він не повернувся?

— Чого? — зломилися її брови-шнурочки. — Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.

Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, — ніякої надзвичайності.

— Давно у вас ці грузини?

— Вже місяць.

Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…

— Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? — запитав із таємною надією.

— Тільки один шофер.

— Будь ласка, дайте його картку.

Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду — продаж товару з автолавки, номер машини.

— Коли вибрався Валуйко?

— Виписався рано, — і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. — Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.

О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки — недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори — і вдома. А Валуйко залишився.

— А він не виходив опівночі надвір?

Адміністраторка здвигнула плечима.

— Хтось хряскав дверима. Я не зводилась — дрімала.

— Часто зупиняється у вас?