Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Позаду мене хтось хмикнув, і я оглянувся — Скорич. Ми здивовано перезирнулися з майором. Справді, було чого дивуватись: ніщо ніде не пошкоджене, а повно слідів. Як же крадії забралися в магазин? Відбитки підошов у підсобці чіткіші й виразніші, масніші, мов звідси злодії почали свій шлях.

— Гарний слід, — сказав майор. — Ніби навмисне залишили.

А де ж вапно і вугілля, що вони втеліщились у нього? У підсобці не було. Чудасія. Не принесли ж із собою помиващувати взуття! І кудою влізли?.. Я ввійшов до комори, коли Топчій і експерти вже зробили свою справу. У ній все так, як до обстеження. Анатолій навмисне відновив обстановку для наочності. З-під кремових плащів визирав білий відбиток підбора, наче людина пройшла крізь стіну.

— Підійми їх, Арсене, — Скорич кивнув на плащі.

Я обережно підняв. Під ними — акуратно вирізаний десь із квадратний метр підлоги, і дошки трималися купи. Справжня ляда. З Дмитром Юхимовичем підняли її — зачорніла яма. У ній стирчало два стовпці, що підпирали вирізані дошки. І це передбачили. Став навколішки, заглянув у яму. Збоку зяяв у фундаменті отвір.

Взяв лампочку на довгому шнурі, спустився в яму. Вона якраз по шию і нетісна: досить вільно повертався на всі боки. Сів навпочіпки й посвітив у штольню: з півтора метра довжиною, видовбана у підмурку, за яким тьмяно полискувала дірката земля. Я порачкував уперед і через хвилину вперся у щось овальне, залізне… Гм, металева бочка. Далі шлях перекритий. Я позадкував…

Дістався входу й звівся на ноги, перевів подих. Хоч і недовго перебував у підкопі, а забракло свіжого повітря, і з неприємністю дихалося сирою землею, і якось тривожно не чути жодного згуку, ніби похований живцем… Наді мною Скорич, Кузьменко з Букетом і слідчий Топчій. Знизу їхні постаті здавалися видовженими, наче на невідрегульованому екрані телевізора. Анатолій з лукавинкою дивився на мене.

— Ну, яке враження? — запитав.

— Підкоп капітальний, — відповів я. — А вихід перекрито металевого бочкою.

Кузьменко подав мені руку — я вибрався нагору, обтріпав штани на колінах і сорочку на ліктях.

— Здається, тут не обійшлося без продавців, не без їх допомоги, — зауважив Олекса.

Мабуть. А підкоп?.. Не вірилося, щоб довбали з магазину. Куди ж подіти землю й каміння з підмурка? Власне, чому завідуючій не бути заодно із крадіями? Без неї ніякого підкопу з магазину не зробити. Звісно, вона могла залишатися після роботи і впускати зловмисника. Але надто повільно посувалося б копання. Далебі, куди їм було спішити?! Он і доріжка, якою застеляли ляду для маскування, ставили стіл… Все шито-крито.

— То що ти думаєш, Арсене? — запитав Скорич і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Давно не траплялося такої зухвалої крадіжки в нашому місті. Пам'ятаю, позаторік обчистили райунівермаг у Бровниці. Але почерк зовсім інший: влізли через трубу витяжної вентиляції.

Ми вийшли з підсобки. В торговельному залі лише працівники магазину і поняті, у вікна зазирали базаряни. Я нарахував вісім продавщиць. Вони таборились осторонь прилавка, за яким сидів оперативник і розмовляв із жінкою в зозулястому костюмі. Позирки продавців розгублені, стривожені. Я взяв Анатолія за лікоть і тихо сказав:

— Запитай їх, хто завжди залишався після роботи.

— Гаразд, Арсене, — неквапно кинув. — Думаєш, звідси копали? Мені теж підозріло.

— Не впевнений, але… Зараз гляну за магазин. Там повинен бути вихід з підкопу.

— Давай. Тримай мене в курсі. А серед цих молодиць оте дівча в зеленій сукенці має підозрілих знайомих, — сказав Топчій.

З ганку оглянув майдан, запруджений людьми. Навпроти — павільйон. У ньому вилицюватий молодик видавав напрокат вагівниці. Ми зійшли із приступок. Я прискіпливо, вивчаюче подивився на обкрадений магазин іззовні. Передовсім — це не нова будівля, пристосована під торговельне приміщення. Обабіч магазину — кіоск господарчих товарів і продуктовий, а за ними — двометрова мурована огорожа. Ліворуч за нею здіймалася триповерхова цегляна споруда — Будинок колгоспника.

Ми підступили до паркану. Магазин стояв до нього впритул задньою стіною. По той бік огорожі, теж впритул до неї, якийсь сарай із пласким дахом.

— Зрозумів, Арсене? — запитав мене майор.

Я кивнув і виліз на паркан — відкрилося подвір'я Будинку колгоспника з кількома вантажівками. Серед них ЗІЛ з клітками на кузові, у яких крякали качки. За сараєм невелике обійстя, захаращене потемнілими від негоди дровами, старими, розбитими ящиками, шматками толю, брилами бітуму, диктовими діжками. Під стіною-огорожею від вулиці Казарського купи вапна і вугілля. Дмитро Юхимович вибрався до мене, вмент охопив зором подвір'я і затримав свій погляд на вапні й вугіллі.