Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— Щомісяця.

Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.

Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.

Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.

Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. — старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. — сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. — єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. — старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. — сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. — рядовий, піхотинець, ветлікар.

Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.

— Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, — раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. — А які орли!

Оглянувся — позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.

— А я до вас, Тарасе Свиридовичу, — звернувся до нього.

— Впізнали! — зраділо вигукнув. — Я здорово змінився, не всі… — він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. — Заходьте.

Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.

— Ви знаєте, що сталося?

— Оце від сарая, — відказав Дзюняк і скрушно додав: — Неприємність, і шкода того шофера.

— А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? — запитав його.

— Я.

— Коли ж ви були востаннє?

— Їй-бо, не пам'ятаю, — почухав потилицю. — Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.

Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут — нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.

— Скільки у вас чоловік у штаті? — запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.

— Зі мною одинадцять.

— Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, — почав я здалеку. — Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.

У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:

— Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.

Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.

— Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?

— Ні, — жваво відгукнувся завідуючий. — Спочатку… — Він задивився у стелю і почав загинати пальці. — Спочатку тканини, після них — уцінені товари, потім — спортивні й оце другий рік… — Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: — Невже хтось із наших жінок?

— Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, — заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.

— Справді, жінки люблять потеревенити, — охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.