Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? — для годиться запитав.

— Ні, люди як люди, — не вагаючись, відповів. — У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, — гірко зазначив.

Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.

— Ну й телепень! — вигукнув. — Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!

Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.

— Да… — продовжив. — Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь — вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.

— Які вони з себе? Ви б упізнали їх?

— Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один — чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий — русявий, ніс задовгий, теж у куртці. — Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. — Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.

Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко — шофер автолавки — і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.

— Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, — запросив Дзюняка.

На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.

Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.

Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник — близько дев'ятої. А здавалося — давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.

Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину — на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.

— Сиди, сиди, — зупинив його. — Що нового?

— Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.

Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги — довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.

Я назвав Бунчуку адресу Молостова — пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.

Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу — протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.

— Прошу, Тарасе Свиридовичу, — я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.

— Я ж вам говорила… — ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.

Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:

— Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.

— Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.