Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Мабуть, керувався Шалапуха впевненістю, що ніколи не натрапимо на нього. Ось чим пояснювалась його поведінка. Звичайно, він і Зубовський рядові виконавці. За їх спинами — досвідчений, жорстокий і нахрапистий ватажок. І хто з них поранив Молостова? Раптом водій упізнає котрогось. Аби вижив…

— Миколо, у тебе є щось пожувати? — звернувся до Бунчука.

— Ха! — втішено гуцнув на сидінні. — Аякже. Сам збирався запропонувати, але ви… Не хотів перебивати.

Сержант відчинив скриньку, де на промасленому папері рум'янились пончики… Поглядав на перехожих, будинки. Надворі чудовий весняний день, що брався до полудня. О цій порі на рідній Вінниччині набагато прохолодніше, а тут городяни ще напередодні 8 Березня позбулися пальт і плащів — перейшли на літню форму одягу. Таки південь України — благодатний край.

Ось і вулиця Казарського. Зупинилися коло будинку номер сімнадцять. Я виліз із «уазика», зайшов у двір, постукав до шостої квартири. Помітив, вікно не запнуте шторою. Двері відчинив Агапов, одягнутий і причесаний. На його обличчі майнув вираз здивування й одразу пропав. Очевидно, не чекав на мою швидку появу.

— Заходьте, — запросив і зазирнув через моє плече — сподівався на Кузьменка з Букетом.

— Виспався? — запитав Агапова.

— Який к бісу сон після всього?! — з серцем відповів і недбало махнув рукою. — Мов рукою зняло. Добре, батьків не було.

— Що ж ти думав робити з шапкою?

— Не знаю, — щиро признався і здвигнув плечима. — Мої не бачили її.

В кімнаті диван-ліжко прибране і на столі наведено лад. Я прочитав свідчення. Написано грамотно. Очевидно, закінчив школу Агапов непогано.

— Значить, «Волга». Ти не помиляєшся? — перепитав його.

— Ні. От лише колір… Там лампа денного світла на стовпі, і машина ніби сіра, ніби синя. Не розбереш, — із жалем сказав і зам'явся. — Я ще… І чи потрібне воно?

— Ну-ну, кажіть, — підохотив його.

— Заднє і бокове скло запнуті занавісками.

Гарна прикмета. Молодець, Агапов. Таку «Волгу» легше шукати.

— Допишіть, Славо, і розпишіться внизу, — подав його свідчення, не гадаючи, що пізніше воно зрине у пам'яті, коли назріватиме злочин значно тяжчий, ніж крадіжка.

Він швидко дописав.

— Ви знаєте Зуба?

— Хе, колишній «король» навколобазарної шпани, — презирливо мовив Славко. — В дитинстві витрушував з нас мідяки. Працював зі мною на заводі. Вигнали за прогули і пиятику.

— А з ким він товаришує?

— Не знаю. Мені ніколи й на вулицю вийти, — поскаржився. — Колись водився з Богом — Богданом Шалапухою.

Я вірив йому і співчував, бо праця і навчання — важкенький віз, під силу не кожному. Безперечно, шляхи Агапова і Зубовського розійшлися. І, характерно, хлопчаки, які витрушували мідяки у своїх ровесників, рідко ставали порядними людьми. Мені подобався Агаиов. Він отямився після наших несподіваних відвідин, і тепер у ньому відчувалася робітнича закваска.

Цього разу я роздивився велику фотокартку. На ній середнього віку жінка з довгими косами, що вільно спадали на плечі. Вона вилицювата, і очі посаджено широко, ніс трохи приплюснутий, губи великі, повні. В погляді — рішучість, воля, незважаючи на кругле підборіддя. Проте привертали увагу бойові нагороди на жакеті.

— Хто це? — поцікавився я.

— Моя мати, зенітниця, — гордовито сказав Славко. — Збила три «месери», була поранена… Фотографувалася на двадцятиріччя з Дня Перемоги.

В вікні майнула постать Бунчука. Я зрозумів — надійшла по рації якась звістка. Квапливо попрощався з Агаповим і заспішив надвір. Зіткнувся з Миколою під дверима.

— Арсене Федоровичу, повідомлення: автолавка на вулиці Тінистій. Там чекає дільничий інспектор, — випалив сержант.

Нарешті розшукали Валуйка! Третій підозрюваний.

Часом не «малина» на Тінистій? Це ж десь на околиці. Мабуть, використали автолавку і кинули її на глухій вулиці, щоб довше шукала міліція. Випробуваний хід. А «Волга»? Виходило — злодії мали дві машини. Постривай, заспокоїв сам себе, не гарячкуй… У такому випадку надто ліз нам у очі Валуйко. Хто зробив підкоп, набагато хитріший. Адже шофер автолавки залишив явні сліди: оформлявся у Будинок колгоспника по паспорту. Злочинці, як правило, намагалися нічим не привертати до себе уваги. Хоч Валуйко і не привертав: приїхав — поїхав.

Ми проскочили центром міста, вихопилися на проспект Леніна, поминули автобусну станцію, на якій менше року тому сталося вбивство з пограбуванням заготівельника райспоживспілки Ричка і звідки потягся кривавий слід рецидивіста Мирона Дриги. Бунчук глипнув на мене — напевне, теж згадав, як через сім годин розшуку, ризикуючи життям, ми затримали вбивцю.