Карін Слотер - Лють

Аякже, подумав Джон. Тітка Лідія цілком нормально з усім змирилася. Нема нічого кращого, ніж сповідатися у своїх гріхах людині, яка перебуває на порозі смерті.

— І що було з мамою після того, як вона пішла? — спитав він.

— Вона була під дією ліків. Весь час спала. Їй важко було тримати повіки розплющеними.

— Вона щось казала?

— Не могла, Джоне. У неї в горлі була трубка.

Джон кивнув. Тепер усе стало на свої місця. Перше, що як адвокат зробила тітка Лідія, — всадовила Джона і змусила детально переповісти їй усі події тієї ночі. Джон був нажаханий. Він розповів їй усю правду, пославши до біса кодекс честі, який не дозволяв «стукати» на інших дітей. Розказав їй, як Майкл кинув йому мішечок з кокаїном (принаймні він думав, що то кокаїн), як проводжав Мері-Еліс додому і залазив через вікно її спальні. Про поцілунок і про те, як вибухнув його мозок, наче в ньому підірвалася ракета. Розповів, як наступного ранку прокинувся в калюжі крові Мері-Еліс.

Коли Джон закінчив свою розповідь, в очах у тітки Лідії стояли сльози. Вона взяла його за руку (ухопила, якщо бути точним) і міцно, до болю стисла.

— Не хвилюйся, Джоне, — сказала вона. — Я про все подбаю.

І подбала. От сука.

Джойс досі вичікувально дивилася на нього. Він бачив, що вона втомлена, може, навіть змучена. Косметика не приховувала темних кіл під очима. Плечі опущені. Утім, Джон помітив, що вона вже півгодини розмовляла з ним у себе в кабінеті, ні разу не накричавши й ні в чому не звинувативши.

— А наркотик той перевіряли? Білий порошок?

— Авжеж. Лідія відправляла його в приватну лабораторію. Мама цілий тиждень прожила як на голках. Але нічого незвичного там не знайшли. То був кокаїн з героїном.

Джон відчув різкий біль у щелепі. Він знову міцно стиснув зуби.

— Джонні, — промовила Джойс втомленим голосом. Дуже втомленим. — Розкажи мені все.

Він згорнув материн записник, останній з тих, які вона використала для його справи, останнє, що вона тримала в руках з того, що пов’язувало її з сином.

— Поклич сюди Кеті, — сказав Джон. — Я думаю, вона теж має це почути.

Вілл сидів у себе в кабінеті й намагався не байдикувати. Він уже відвідав Лютера Морісона, який доводився Джезмін Еллісон… ким? Як назвати тридцятирічного чоловіка, який займався сексом з чотирнадцятирічною дівчинкою? Клятий хворий на всю голову виродок — от як його означив про себе Вілл. Йому знадобилася неабияка витримка, щоб не зацідити тварюці в пику.

Після цього приємного візиту Вілл повернувся в Східний муніципалітет і посвятив Аманду Ваґнер у нові деталі справи. Жодних разючих ідей вона не запропонувала, але й по рогах не надавала за те, що в нього мало нової інформації. Аманда бувала вимогливою, але на важкі справи мала нюх.

Єдине, що вона йому порадила, — не надто зациклюватися на зниклій дівчинці. Вілловим завданням було розслідувати вбивство Аліші Монро і його зв’язок з іншими дівчатами, а не з утікачкою на ім’я Джезмін Еллісон. Усе, що в нього було на руках, — розповідь десятирічного хлопчика і погане передчуття. Аманда поважала його чуйку, проте не збиралася марнувати час і ресурси на дитячі історії та інтуіцію. Свої висновки вона йому виклала зі звичним прагматизмом, що зігрівав душу: дівчинка вже неодноразово тікала з дому; зустрічалася з чоловіком, удвічі старшим за неї; її мати сиділа в тюрмі, батько був бозна-де, бабуся не могла встати з крісла без сторонньої допомоги. За таких обставин дивно було б, якби вона не втекла.

Поліцейські округи Дікеб ні на дюйм не просунулися у справі Синтії Баррет, але й ділитися напрацюваннями з Віллом не хотіли. ДНК, отримана з вагінального мазка, який узяв Піт, була надто забруднена, щоб її аналізувати. Результати токсикологічної експертизи ще не прийшли, але Вілл не покладав особливих надій на дивовижне відкриття.

Що ж до Аліші Монро, у звітах криміналістів про її квартиру не фігурувало нічого сенсаційнішого за те, що Вілл бачив на власні очі: там було навдивовижу чисто. Він навіть відправив експертів назад, щоб проаналізували плямку, яку він знайшов на порозі квартири Монро тієї ночі, коли зникла Джезмін. Але зразка виявилося недостатньо, визначити вдалося лише те, що кров належала людині.

Тепер Віллу лишалося проглянути стос паперів, які Лео Донеллі лишив йому на столі. Вілл уже порахував сторінки, тому знав, що в нього попереду. Близько шістдесяти поліцейських протоколів, по дві-три сторінки кожен, усі з моторошними подробицями злочинів, скоєних нещодавно випущеними на свободу ґвалтівниками столичної округи.