Карін Слотер - Лють

Майкл помовчав, видихнув ще трохи диму.

— Нічого. Як і сказала Поласкі, я кілька разів заганяв її в мавпятник.

— Алішу?

— Так. Кілька разів, може, три. Я записав дати. Хочеш, подивлюсь і скажу тобі? Вона потрапляла в наші облави, як я й казав. По двадцять-тридцять дівчат за раз. Не дивно, що я її не пам’ятав.

— А як щодо Малого Джі?

— На нього нема нічого. У Домівці він з’явився порівняно недавно. Я міг зустрічати його раніше, проте в моїх матеріалах на нього нічого нема, і я ні фіга не пам’ятаю. Може, нам знову його притиснути? Заберемо у відділок і побачимо, що він знає?

Віллу стало цікаво, чи в курсі Майкл, що сутенер мертвий.

— Отож, — вів далі Майкл, — як там усе просувається? Про Алішу щось нове нарив?

— Нічого особливого, — відповів Вілл. — Розкажи мені про Джезмін.

— Це одна з повій?

— Це та дівчинка, яка подряпала тобі лице.

— А, ця. — Майклів смішок видався Віллу трохи силуваним. — Так. Мале чортеня.

— Вона тобі нічого не казала, перед тим як побігти вгору сходами?

— Нічого такого, що я міг би повторити перед своєю жінкою.

— А твоя жінка вдома, з тобою?

Знову той сміх.

— А де ж їй іще бути?

Запала довга мовчанка. Менш ніж хвилину тому Майкл сказав, що вся його сім’я у тещі. Чому він брехав?

— Гаразд, — сказав Майкл. — Та дівчинка… як її там? Вона нічого не сказала. Думаєш, вона щось бачила тієї ночі, коли вбили Алішу?

— Не знаю. — Чому він збентежився? Це тому він збрехав?

— Якщо хочеш її допитати, я привезу її у відділок, нема питань. Я не вказую тобі, як і що робити, але тобі не треба, щоб якась мала чорношкіра зараза висунула проти тебе обвинувачення. Мені ще пощастило, я відбувся ляпасом.

— Я про це пам’ятатиму. — Віллу було цікаво, чи знав уже Майкл, що Джезмін зникла. Якщо він збрехав про одне, то збрехати про інше йому було б неважко. — Майкле, я тут подумав. Як дивно, що Аліша набагато старша за інших жертв.

— Тобто?

— Вона доросла жінка. А інші дівчатка були підлітками. А ще язик. Твоїй сусідці язика відрізали, а решті дівчат відкусили.

— Так, — стримано погодився Майкл. — Якщо подумати, це трохи дивно.

Вілл дивився на екран комп’ютера, де давала свідчення Джулі Купер. Тепер вона попросить детективів вимкнути камеру, щоб трохи зібратися з силами. Як молоденька дівчинка змогла таке пережити? Як вона ходила до школи, виконувала домашні завдання, як решта її однолітків, знаючи, що пережите завжди затьмарюватиме її свідомість?

— Може, він ходив до повій, щоб випустити пару перед тим, як іти переслідувати дівчаток? — висунув припущення Майкл. — Пам’ятаю ще з тих часів, коли працював у «моралі», що ці дівчатка самі на себе накликають неприємності з клієнтами. Іноді вони посеред усієї забави підвищують ціну. Іноді погоджуються на певні дії, пози чи ще щось, аби лише заманити клієнта до себе, а там уже міняють правила, відмовляють щось робити чи хочуть більше грошей.

З такого боку Вілл на справу не дивився, але напрям був правильний. Та це однаково не пояснювало того, що сталося з Синтією Баррет.

— Майкле, ти впевнений, що нікого не розлютив? Може, цього було достатньо, щоб з Синтією скоїли імітацію такого вбивства у тебе на задньому подвір’ї?

Майкл розсміявся.

— Це ти серйозно?

— Ти мені скажи.

— Чувак, це якась дурня.

— Чому?

— Бо вбивця мав би до фіга всього знати про справу, — зауважив Майкл. — Про язик Монро ми пресі не повідомляли. Про це знали тільки поліцейські. — Майкл затулив слухавку рукою, але Вілл почув, як він сказав: — Так, кицю, йду. — А тоді до Вілла: — Слухай, тут Джина просить, щоб я допоміг із Тімом. Можна я тобі передзвоню хвилин через десять?

— Ні. Мені більше нічого не потрібно.

— Ну дзвони, якщо потрібно буде.

Вілл поклав слухавку. Відкинувся на спинку стільця і подивився у вікно. Стемніло вже доволі давно, але ліхтарі відкидали якесь неприродне світло на покинуту сортувальну станцію, що була поряд з будівлею муніципалітету. Вілл потроху звикав до депресивного краєвиду.

Комп’ютер засвистів, наче паротяг, і Вілл згорнув програму перегляду DVD та відкрив електронну пошту. Державний комп’ютер був дуже простий: версія словника була обмежена, програма перевірки орфографії не знала й половини слів, які пересічний правоохоронець вживав щодня. Навіть якби Вілл попросив, то йому б не дозволили ставити на жорсткий диск якісь сторонні програми, тому він задовольнявся тим, що було. Тим більше, що, як і на більшості комп’ютерів, там була програма читання тексту.