Карін Слотер - Лють

Роман «Лють» є літературним твором. Усі імена, персонажі, місця подій та самі події були або народжені в уяві автора, або використані незумисно. Будь-яка схожість із живими або померлими людьми, з якимись подіями чи з місцями реальної дії є випадковою.

Учора вранці батьки знайшли п’ятнадцятирічну Мері-Еліс Фінні мертвою у своєму будинку на Адамс-стрит. Жодних деталей злочину поліція поки не оприлюднила. Відомо лише, що цю смерть вважають убивством і що тих, кого останніми бачили у товаристві Фінні, викликали на допит. Напередодні ввечері Пол Фінні, батько дівчини і заступник окружного прокурора округи Дікеб, заявив журналістам, що він не має жодного сумніву в тому, що поліція знайде вбивцю його дочки. Мері-Еліс була відмінницею, брала активну участь у групі спортивної підтримки, нещодавно її обрали президентом десятого класу. Джерела, близькі до слідства, підтвердили, що тіло дівчини було понівечено.

Їдучи по Дікеб-авеню в Ґрейді, до Домівки, детектив Майкл Ормвуд слухав по радіо футбол. Що ближче він був до кварталу, то більшу напругу відчував. Коли він повернув праворуч, у бік району, який копи дружно називали зоною бойових дій, його тіло аж вібрувало від напруження. Управління житлового господарства Атланти потроху пожирало само себе, і субсидування мікрорайонів на кшталт Ґрейді зійшло нанівець. Надто дорогою була міська нерухомість, надто великими — можливості отримати відкат. Далі по дорозі простяглося місто Декатур з його модними ресторанами й будинками за мільйони доларів. Менш ніж за милю в протилежний бік сяяв золотий купол капітолія штату Джорджія. Ґрейді, що лежить між ними, лишався живим нагадуванням про те, що місто надто заклопотане, щоб ненавидіти, але не має часу й на те, щоб піклуватися про своїх.

Ішов матч, тож вулиці були майже безлюдні. Продавці наркотиків і сутенери взяли собі вихідний, щоб подивитися найдивовижніше з усіх див: «Атланта Фолконз» грали в Суперкубку. Але повії того недільного вечора ще заробляли собі на життя, аби дати чоловікам, які регулярно відвідували церкву, матеріал для сповіді. Одна з дівчат помахала Майклу, коли він проїжджав повз них, і він помахав у відповідь, думаючи про те, скільки поліцейських машин без розпізнавальних знаків зупинялися тут посеред ночі. Копи казали диспетчеру, що в них десятихвилинна перерва, потім знаками показували комусь із дівчат підійти й допомогти їм розрядитися.

Дев’ятий корпус стояв у глибині кварталу. То була стара споруда з червоної цегли, позначена графіті Щурів, нової банди, яка нещодавно з’явилася в Домівці. Перед корпусом стояли чотири патрульні машини й ще одна без розпізнавальних знаків, оберталися «маячки», потріскували рації. На парковці мешканців столи чорний «БМВ» і крутезний «Лінкольн Навігатор». Диски за десять тисяч доларів мерехтіли золотом у сяйві ліхтарів. У Майкла було величезне бажання викрутити кермо й здерти трохи фарби з позашляховика за сімдесят тисяч доларів, але він стримався. Він скаженів, коли бачив дорогі машини, на яких їздили клієнти повій. За останній місяць Майклів малий витягнувся вгору на чотири дюйми, виріс із усіх своїх джинсів, але купівлю нового одягу довелося відкласти до наступної зарплатні. Тім наче повені чекав, а таткові податки йшли на те, щоб полегшувати життя цим бандитам.

Майкл не вийшов з машини одразу, він чекав. Іще кілька секунд послухав гру, насолоджуючись хвилиною спокою, поки його світ не перевернувся догори дриґом. Він служив у поліції майже п’ятнадцять років, пішов туди одразу після армії, надто пізно збагнувши, що різниці між цими двома силами нема ніякої (хіба що зачіски різні). Майкл знав, що варто йому вийти з машини, й усе закрутиться, наче заведений до межі годинник. Безсонні ночі, нескінченні зачіпки, які вестимуть у глухий кут, начальство, яке дихатиме йому в потилицю. Напевно, ще й преса устрягне. І тоді йому в лице тицятимуть камерами щоразу, коли він виходитиме з відділка, навперейми викрикуватимуть «Чому ви досі не розкрили справу?», його син бачитиме це все в новинах і запитуватиме, чому ці люди такі сердиті на татка.