Карін Слотер - Лють

Погляд зупинився на фото матері. Емілі у хустці, пов’язаній довкола голови, запалі очі та щоки. Але вона всміхалася. У його матері завжди була найпрекрасніша усмішка. Спогади про цю усмішку, про те, як легко мама її дарувала, якою щирою добротою та світилася, допомогли Джону пережити багато ночей. Сльози потекли йому з очей, і він відчув фізичний біль від думки про те, що більше ніколи її не побачить.

— Емілі була дивовижною людиною, — сказала Кеті.

Джон примусив себе поставити фото в рамці на місце. Тильним боком долоні витер очі.

— Ти її знала?

— Так, — кивнула Кеті. — Вони з Джойс були дуже близькі. Нам усім було дуже погано, коли вона захворіла.

— Я не… — Джон не знав, як це сказати. — Я не пам’ятаю, щоб ти була на похороні.

— Я була, — сказала вона, і Джон помітив, що її повіки трохи напружилися. — Твій батько не надто схвалює наші з Джойс стосунки.

— Так. Не сумніваюся. — Річард завжди був залізно певен того, що вміє розрізняти правильне і хибне, добро і зло. Кожного, хто перетинав цю межу, він легко відрізав від свого життя, мов ракові пухлини, що він видаляв у себе в операційній. — Мені дуже шкода, — відчув потребу сказати Джон. — Він завжди любив Джойс.

Кеті якось дивно на нього глянула.

— Ти що, виправдовуєш свого батька?

— Мабуть, мені це допомагає, коли я намагаюся поглянути на все з його боку, зрозуміти, чому він міркує саме так, а не інакше.

Вона перетнула кімнату і відчинила двері. Джон думав, що за ними туалет, проте виявилося, що там комірчина, у якій стояли три шафи для документів. На кожній охайними стосами було складено записники на спіралях — у цілому близько п’ятдесяти штук.

— Усе це — матеріали твоєї справи зі слухань у суді, аж до відмови у перенесенні справи в інший суд, аж до останньої апеляції. — Говорячи, вона показувала на різні шухляди. — Це твої медичні записи. — Вона поклала руку на ручку горішньої шухляди в найближчій до Джона шафці. — Твоє перше передозування, перебування в лікарні після того, як тебе заарештували, і… — Вона розтулила рот, але нічого не сказала. Проте дивилася йому в очі. — Інформація з санчастини в «Коустелі».

Джон ковтнув слину. Зебра. Вони знали про Зебру.

— А тут переважно звіти комісії з УДЗ. — Кеті висунула шухляду, у якій було шість чи сім товстих тек. — Копію останнього Джойс отримала приблизно місяць тому.

— Навіщо? — запитав Джон, думаючи про стоси матеріалів, які Джойс зберігала понад двадцять років. — Навіщо їй усе це?

— А це належало твоїй матері, — сказала Кеті. — Ці записники. — Вона взяла один зі стосу. — Тут усі її нотатки. Вона знала твою справу вздовж і впоперек.

Джон розгорнув нотатник і невидющим поглядом подивився на охайний почерк матері. У ті часи, коли зростала Емілі, каліграфія ще мала значення. Її письмо було прекрасним, розквітало на сторінці прегарними візерунками.

Однак слова були не надто гарні.

Спідбол = героїн + кокаїн +??? Чому брадикардія? Чому зупинка дихання? Джон перегорнув сторінку. Чи сліди від укусів навколо грудей відповідають відбиткам зубів? А ще: Слідів сперми не знайдено. Де презерватив???

— Наприкінці вона намагалася здобути в окрузі фізичні докази, — пояснила Кеті.

— Навіщо?

— Вона хотіла, щоб зробили аналіз зразка ДНК з ножа й довели, що то була її кров, але зразок був такий маленький, що вдалося зробити тільки аналіз мітохондріальної ДНК. — Джон похитав головою, і Кеті пояснила: — Мітохондріальна ДНК походить від матері, тож навіть якби то була кров Емілі, ніхто б не зміг довести, що кров не могла належати тобі. Чи Джойс, але у справі б це не допомогло.

— «Сліди від укусів»? — прочитав він.

— Вона думала, що можна довести, що твої відбитки зубів не відповідали слідам укусів, але у Верховному суді вже слухали справу, у якій докази у вигляді відбитків зубів було визнано такими, що не приймаються судом. — Кеті помовчала і додала: — Та вона гадала, що це могло б допомогти з… з відокремленням.

— З чим?

— Державного ортодонта не викликали давати свідчення. За три роки до смерті Емілі подала клопотання, щоб отримати всі матеріали твоєї справи. Вона була рішучо настроєна почати все спочатку, подивитися, чи не пропустила чогось. Знайшла звіт, у якому державний дантист свідчив, що, на його думку, язик… що його відкусили, а не відрізали.

— Відкусили? — луною озвався Джон.

У голові спалахнула згадка про Синтію Барретт — яким до нудоти слизьким був її язик, коли він узявся за нього великим і вказівним пальцями. Його й відрізати було нелегко, а що вже казати про відкушування? Яке чудовисько могло відкусити дівчині язика?