Карін Слотер - Лють

Похід у лікарню теж обернувся для нього приємною несподіванкою. У нього й досі тьохкало в грудях серце, коли згадував, як побачив Робін у приймальні. Вона була у робочій одежі, проте він бачив тільки її м’яку шкіру, повні губи, те, як вона стояла, перенісши вагу на одну ногу й випнувши стегно. Яке б це було відчуття — провести рукою по цьому стегні, пригорнути її до себе? Такі думки загрожували чоловіку безсонням.

Того дня Джон так рано прийшов на роботу (навіть раніше за Арта) не через Робін. Переїхати з однієї квартири на іншу було не так уже й важко. Джон використав холодильник як валізу — покидав туди свої речі і переніс через шість кварталів до будинку містера Еплбаума. Облаштувавшись, Джон повернувся на Ешбі-стрит і викопав ножа, якого зарив під деревом. Усю дорогу в автобусі він пропотів, боячись, що його піймають зі зброєю. На автомийці Джон вкинув його у вакуумну цистерну і сів на підпірну стіну під магнолією. Так він сидів, аж поки на своєму «кадилаку» не приїхав Арт і не спитав:

— Що з тобою, Шеллі? Підвищення заробляєш?

Джон намагався мислити логічно, придумати, що робити далі, та попри всі свої спроби зосередитися, відчував лише одне — палючий гнів. Майкл підклав йому під матрац у нічліжці ножа, так само, як багато років тому підкинув кухонний ніж, так зване знаряддя вбивства, у Джонову шафу. Що, у біса, він проти нього мав? Що Джон зробив Майклу, щоб накликати це на свою голову? І не лише на свою голову, а й на всю свою сім’ю.

Одна річ — що багато років тому він підставив Джона, і зовсім інша — що він не вгавав, використовував Джонові особисті дані, поки той сидів… То вже більше скидалося на хворобу, одержимість. Майкл ненавидів його. Людина не стала б стільки років користуватися прізвищем іншого, якби не відчувала до нього страшної ненависті. А ще цей гад користувався своїм службовим становищем у поліції, щоб дістатися до міс Лем і змусити її запроторити Джона назад у «Коустел» разом з педофілами та ґвалтівниками. Йому не досить було його підставити. Він хотів, щоб Джон страждав.

За роки ув’язнення Джон змирився з думкою про втрату свободи, згодом навіть думав, що йому місце з такими людьми, як Бен Карвер. Він був поганою дитиною, поганим сином. Річард Шеллі міг би це засвідчити. Та навіть без батькового обвинувачувального вироку, у своїх власних очах Джон був не зовсім безневинним, коли думав про вбивство Мері-Еліс. Це він запросив її на вечірку. Він був під кайфом. Він дав їй алкоголь. Він пішов до неї додому, заліз у спальню. Він нюхнув спідбол і вирубався. Він усе це допустив.

Але знаття про те, що це Майкл, тобто його двоюрідний брат Вуді, зарізав Мері-Еліс, змушувало Джона шаленіти від гніву. За себе він так не сердився б, але за те, що Майкл не лише зґвалтував Мері-Еліс, не лише вбив її, а розтерзав, як скажений звір, Джон був на нього лютий, як чорт.

Фотографії з місця злочину, що їх виставили в залі суду, шокували, проте Джон сам там був, на власні очі бачив її тіло. Сліді від укусів на її маленьких грудях. Темні синці й глибокі порізи на внутрішньому боці стегон. Її розплющені очі, що дивилися на двері, наче вона думала, що от-от може зайти її мати й розбудити її до церкви. Рот був до країв наповнений кров’ю, закривавлене волосся прилипло до подушки.

Кінчений виродок. Клятий хворий козел.

Але на Мері-Еліс він не зупинився. Майкл досі полював, досі робив, що хотів, прикриваючись Джоновим іменем. А ще він був копом. Поліцейським! Він міг засадити Джона, коли заманеться, може, навіть уже сидить і вигадує ще один спосіб його підставити, повісити на нього свої збоченські злочини. Від думки про минулий вечір, про те, як кінчики пальців торкнулися складаного ножа, про те, що його мало не піймали зі зброєю в руках, його кидало в холодний піт. Майкл міг зробити що завгодно. Він міг хоч цієї миті заарештувати Джона, і той би нічого не зміг удіяти.

Та, може, Джон заслуговував на це. Після того, що він зробив з Майкловою сусідкою, його слід було кинути назад у тюрму, до решти хворих виродків. Він понівечив тіло дитини. Власними руками опоганив ту дівчинку. Таке просто не могло зійти йому з рук.

І судячи з того, як розвивалися події, не зійде.

Сушарка зупинилася, і Джон почав згортати рушники, складаючи їх у великий сміттєвий бак на колесах, щоб відвезти їх для роботи з машинами. Йому потрібно знову поговорити з Беном. Джон зростав і мужнів у тюрмі, проте мислення у нього було як у в’язня, не як у злочинця. Йому потрібно було, щоб хтось йому казав, що робити.