Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Роби, як знаєш. Але того, що приїжджав раніше, він прогнав під три чорти. То був хтось з соціальної контори чи щось таке. Якась офіційна персона. Коли добіг сюди, був білий, мов смерть.

Чоловік помітив, як я завагався.

— Хочеш кави? — запитав він. — Я саме поставив воду на окріп.

— Так, дякую. Чом би й ні?

Ми сиділи на кухні, пили каву. Дим від його сигарети стелився між нами сизим серпанком. Тут, у лісі, було тихо; авта майже не їздили.

— Як затишно, — сказав я. — І сусідів, мабуть, не надто багато?

— Живе кілька нижче дорогою. А тут лише Ґустав.

— Ти його добре знаєш?

— Та непогано. Він прожив у цій місцині все своє життя. Я, до речі, теж.

— Часто з ним спілкуєшся?

— Та ні!

— А чому?

— Він трохи несповна розуму. А його батько, Карл, був ще гірший.

— Чим гірший?

— Пив, як дідько. Бився, псував дівок і вчиняв розбої в усій окрузі. Люди боялися Карла Гаґена більше за самого диявола, — чоловік показав у вікно на схил пагорба. — Ґустав, звісно, причмелений, але до людей не пхається. Проте не хотів би опинитися у нього на шляху. У жилах того роду тече погана кров.

— А мати? Карлова дружина… Якою вона була?

— Анне? Пила нарівні з хлопами, а злягалася, як матрос, — чоловік захихотів сам до себе, ніби заквоктав. — Хоч не скажу, щоб останніми роками хтось на неї лакомився. Карл працював на будові. Повертався додому, і лупцював свою жінку, доки та зізнавалася, з ким побувала в ліжку за його відсутності. Карл об'їхав усю округу й позбавив здоров'я не одного її коханця. Урешті-решт ніхто більше не відважувався злягатися з нею.

— Обоє померли, так? То був нещасний випадок?

Чоловік знову тицьнув у вікно кострубатим, наче стара гіллячка, пальцем.

— Он там!

— На дорозі?

— Так. Там дорога йду донизу. Вони їхали від свого будинку, надто швидко влетіли в поворот. П'яні, як чіп, звичайно, але ще щось було негаразд з гальмами, казали з поліції. Я прокинувся від сильного гуркоту, вибіг у ніч в самому спідньому, але вже нічим не можна було зарадити. Уламки авта валялися по всіх усюдах, — чоловік закашлявся сухим, надсадним кашлем. Прикурив нову сигарету. — Налетіли на шаленій швидкості на лісовоз, той протаранив їх просто в бік. Не мали жодного шансу.

Якийсь час ми сиділи мовчки, дмухали на гарячу каву. Неважко було уявити картину: удар, скрегіт покаліченого металу, коли легковик Карла й Анне Гаґен багато років тому зіткнувся уночі з двадцятитонним лісовозом.

— А діти?

— Вони примчали майже відразу. Теж, мабуть, прокинулися від гуркоту. Бігли вулицею в самих лиш піжамах. Густав… він ридав і кричав, рвався до понівеченого авта. Ми міцно тримали його, я і водій лісовоза. Ніна, мале дівчисько, дрібна й худенька, просто стояла збоку, запхавши до рота великий палець, мов немовля, — чоловік похитав головою. — Пригадую так виразно, ніби це трапилося учора.

— Що сталося з Ніною?

— Її забрала соціальна служба. Не знаю, що з нею далі було. Напевно нічого доброго.

— Чому так?

— Вона вдалася у свою матір. Яблуко від яблуні… Та шмаркуля припхалася якось сюди, мала, худюща, як совеня, і пропонувала себе. Зайшла просто на подвір'я, задерла сукенчину й сказала, що я можу з нею перепихнутися за двадцять п'ять крон. Я прогнав її додому.

— Нелегко жилося тим дітям, — мовив я, помовчавши. — Тобі не спадало на думку повідомити опікунську раду?

Погляд чоловіка збляк.

— Щоб сюди ввалився Карл з зарядженою рушницею? Ні, красно дякую! — а потім додав: — Не мало сенсу. У тій сімейці всі до одного сміття та й годі.

Такий остаточний присуд родині Гаґенів. Погана кров. Сміття. Вони самі собою, і їхнім сусідам до них діла не було. Цікаво, скільки дітей «сільської» Норвегії пустилися берега через подібні сімейні стосунки. Мабуть, багато. Я підвівся.

— Пройдуся таки догори. Хоч спробую. Такий кавалок дороги проїхав, щоб з ним поговорити.

Чоловік скоса глянув на мене.

— Візьми з собою пляшку горілки. Якщо щось і сподвигне його на балачку, то тільки це.

— Я не маю горілки.

— Купи в мене…

У лісовій гущавині, поміж покручених дерев, вітру зовсім не відчувалося, я швидко спітнів у своєму плащі. У руках тримав пляшку дешевого віскі. Щоправда, дешевим воно було в крамниці-монопольці, але не для мене. Я запхав пляшку до кишені плаща.

Старий чоловік мав рацію, тут важко було б проїхати автом. Колії від коліс глибокі й нерівні, хитке каміняччя і калюжі, вкриті тонкою плівкою криги. На дорозі сніг майже зійшов, зате по обидва боки від неї ще де-не-де лежав — земля під деревами нагадувала білу клаптикову ковдру. За якийсь час схил став пологішим, попереду між стовбурами проблискувала галявина.