Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Чоловік пересмикнув плечима, простягнув порожню чарку, щоб налити.

— Не так вже й багато зосталося у пляшці.

Я налив.

— Ніна…

— Мені немає до неї діла.

— Ти вже казав. Чому тобі байдуже до неї? Вас же тільки двоє лишилося на світі, хіба ні? — а що Ґустав промовчав, то я повів далі. — Батьки померли, так? Вона твоя єдина жива родичка. Дивно, що ти з нею не спілкуєшся. Вона ніколи сюди не приїжджала? До речі, Ніна ж спадкоємиця половини цього будинку, правда?

На останні слова він відразу зреагував, рвучко підвів голову. Мені не сподобався вираз його очей.

— То ти для цього приїхав? Вимагати спадку? На Ніну працюєш? Можеш передати їй вітання! Скажи, як заявиться сюди, я її вб'ю!

Я підняв руки долонями догори.

— Ні, я тут не для цього. Заспокійся… Я не працюю на Ніну.

Ґустав трохи заспокоївся. Очі його поволі затуманювалися, стали склянистими, як в усіх хронічних п'яниць. Я роздумував, як продертися до його свідомості, і вирішив дещо розказати.

— Я приїхав сюди, бо… проваджу одну справу. Справу про вбивство. І маю підозру, що тут замішана Ніна.

Ґустав довго мовчав, а тоді раптом сказав:

— Цілком можливо. Вона здатна на що завгодно.

— Чому так кажеш?

Ґустав знову замовк. Я налив йому ще, а сам лише пригубив.

— Їй було тут погано, так? Я чув балачки…

— Люди собі балакають, але нічого не роблять.

— А мали б щось зробити?

— Мій… Карл був справжнім дияволом, — сказав Ґустав, і я раптом помітив сльози в його очах; пляшка спорожніла більше, ніж наполовину. — Він був справжнім дияволом.

— Чи не тому… чи не був він… він вам щось заподіяв? — я відчував, як кострубато говорив, але не зважав.

Раптом слова полилися з Ґустава потоком, нестримною лавиною. Усе, що мені треба було робити, слухати, вставляти час до часу запитання і регулярно наповнювати чарку.

— Він нас лупцював. Бив нас і бив матір. Нещадно бив. Він… він ґвалтував нас обох. Наче ми не люди, а суки.

— А твоя мати?

— Мати… була не така вже й прикра, коли він їхав з дому. І пила тоді менше, — він повів плечима. — Принаймні вдома пила менше. Йшла на якусь забаву, зникала на кілька днів, потім поверталася додому й спала. Ми були полишені самі на себе, я і Ніна. То були наші найкращі дні! Та коли повертався Карл, у них обох відразу починався запій… а коли вона напивалася, то не зважала… ні на що… на те, що він робить… навіть з нами… — голос його скреготів, мов проіржавілий.

— Вони загинули в автомобільній аварії?

На моє здивування, Ґустав засміявся. Сміх вирвався з нього немов через силу.

— Яка там аварія. Я їх убив. Я і Ніна. Нінина ідея. Вона люто їх ненавиділа, надто його. То була її ідея, — він відсьорбнув з келиха; його мова стала незв'язною, слова плуталися. — Вона хотіла їх покарати, то її була ідея, я ніколи б не додумався. Хитрюща дівка… Я добре розумівся на автомобілях… міг полагодити все на світі, але Карлові завжди було недогода… ніколи не похвалив…

— Що ви зробили?

— Гальма. Злив трохи гальмівної рідини. Ми знали, що вони збираються кудись на посиденьки, бо пити почали ще вдома. Ніна казала, що вони потовчуться, недалеко й від'їхавши, — така собі невеличка аварія, достатня, щоб потрапити до лікарні, а ми на трохи будемо мати спокій, позбудемося на якийсь час того чорта… Вони мали тільки злетіти в придорожню канаву на повороті, — Ґустав на хвильку замовк, втупившись поперед себе порожнім поглядом. — Не розумію, ніколи не розумів, як їм вдалося з'їхати аж до самого низу й не вилетіти з дороги на закруті. А тоді над'їхав лісовоз…

Я не знав, що й казати. Потім Ґустав знову заговорив.

— Ми не мали такого наміру… Звісно, він був дияволом, та я не хотів його вбивати. І маму… ні…

Знову запала тиша.

— Ми їх убили, — озвався Ґустав і вихилив чарку.

Пляшка майже спорожніла. Я почувався недобре, мене нудило.

— Ніна… я намагався поговорити з нею, але вона не хотіла. Я чувся розбитим, хотів її втішити, а вона сказала, що радіти треба, бо ми нарешті вільні, а вони заслужили на таку смерть, — Густав потряс головою, здивовано, ошелешено. — Ніна пригрозила, якщо комусь зізнаюся, то вона скаже, що то була моя ідея… мовляв, ніхто не повірить, ніби вона могла таке придумати, бо ще надто молода. Вона сказала, що мене посадять у тюрму до кінця життя.

— Скільки тобі було років?

— П'ятнадцять. Відтоді я щодня думав про це.

Ґустав Гаґен похилив голову на складені на столі руки. Я хотів щось йому сказати, але не знав — що. Я залишив його на кухні, перейшов нетвердою ходою подвір'я, спустився звивистою доріжкою, відчуваючи під грудиною твердий камінь нудоти.