Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я чекав, дав їй зібратися з думками.

— Зрештою, я упевнилася, що вона не має жодних почувань. Гадаю, з цією дівчиною серйозна біда.

— Бувають на світі такі люди, — підтакнув я.

— Ваша правда. Я мала багато дітей, багато підопічних. До більшості з них завжди можна знайти хоч якийсь підхід. А ось… коли Ніна поїхала звідси геть, я відчула полегшення.

Якийсь час ми мовчали. Пані Ґарманн зненацька підвелася.

— Я маю фото… Заждіть хвилинку!

З шухляди кутової шафи вона вийняла конверта з фотографіями; хутко погортала стосик, знайшла те, чого шукала, й простягнула мені світлину дівчинки-підлітка, пожовклу на краях, як то буває зі старими фотографіями.

— Тут їй чотирнадцять або п'ятнадцять. Вона ще жила в названих батьків.

Фото було зроблене літнього дня над озером. Ніна Гаґен позувала в купальнику, з мокрим волоссям та рушником на плечах. Ще не доросла молода дівчина, яка ось-ось мала стати жінкою. У ній легко було розпізнати зрілі жіночі риси. Та ось обличчя… похмуре, замкнене, без життя — маска.

— Не виглядає щасливою, — мовив я.

— Отакою вона була завжди..

Я замислився.

— Може, мені варто поговорити ще з кимсь… хто знав її тоді?

Пані Ґарманн не мала такої певності.

— Важко сказати… вона ніколи не мала близьких подруг. Хіба її брат… Ґустав. Здається, він ще живе десь у цьому районі, але вони мало спілкувалися.

Я подякував їй за згоду зустрітися зі мною і ще раз пообіцяв, нікому не розголошувати нашої розмови.

Надворі стемніло. Дорогою до готелю пронизливий західний вітер добирався під плащем до кісток. Я заліз у гарячу ванну, випив ковток чогось міцного з міні-бару, а тоді зателефонував у довідкову службу. Ґустав Гаґен нікуди не переїхав. Я записав його адресу.

Уже в ліжку довго лежав без сну. Згадував розмову з Анне Лісе Ґарманн. Вона не дала мені необхідної конкретної інформації, але й часу я теж не змарнував. Тепер я трохи більше довідався про Ніну Гаґен, ліпше її пізнав. Яким разючим було перетворення від непомітної, пересічної містянки в суді до сексуальної, холодної, самовпевненої жінки в нічному клубі. Я згадував лють у її очах, яку сам спровокував, і дівчинку, яка й сльозинки не зронила, коли померли її батьки. Моє тіло раптом протяв дрож, ніби засторога перед небезпекою.

Я був сам у готельному номері в чужому місті. Надворі, на мокрому асфальті вискнули колеса, якісь молодики щось голосно викрикували, потім хряснули автомобільні дверцята. Я почувався самотнім в оточенні чужих звуків і чужих людей, і ще довго не міг заснути.

Хлопець на бензозаправці продав мені карту, понамальовував на ній рисок, стрілок і хрестиків, а я однаково примудрився заблукати. Нінин брат справді жив у цьому районі, але його адреса — це просто назва місцевості й поштової скриньки. Навколо горби й пагорби, порослі густим смерековим лісом. Нема горизонту чи гірської вершини, на які можна було б орієнтуватися, лише темні хащі й плутанина вузьких асфальтованих доріжок. Усе однакове…

Нарешті мені здалося, що я таки на правильному місці, але я довго снував туди й сюди вулицею, марно шукаючи відгалуження з поштовою скринькою з написом «Гаґен». Якийсь старий чоловік рубав перед своєю хатою дрова. Коли я завернув на подвір'я, він відклав сокиру, витер брудною хусточкою з чола піт і випростав спину. Навколо валялися наколоті цурпалки, біло виблискували серцевиною; пахло свіжою ялицевою живицею і тирсою.

— Добрий день, — привітався я. — Я заблукав. Не можу віднайти адреси.

Чоловік не відповів.

— Я шукаю будинок такого собі Гаґена. Ґустава Гаґена. Знаєте, де він живе?

Чоловік сплюнув коричневу слину, рушив у мій бік, але проминув мене. Спершу я подумав, що йому чхати на мене, і він пішов собі геть, але дядько зупинився на узбіччі й показав кудись рукою. Я простежив за його вугластим вказівним пальцем і помітив під'їзну доріжку по інший бік вулиці, майже сховану за чагарником.

— Отуди? Там він живе?

Чоловік кивнув і знову сплюнув. Я подякував і рушив до авта, аж раптом він заговорив.

— На твоєму місці я туди не їхав би.

— Чому?

— Погана дорога. Загрузнеш своєю машинкою.

— А пішки дійду? Далеко йти?

— Десять хвилин. Може, трохи довше, — пояснив чоловік і додав: — Той Ґустав не любить непроханих гостей. Ти з ним домовлявся?

Я заперечно похитав головою. Дядько здвигнув плечима.

— Не захоче з тобою розмовляти. Ґустав відлюдник.

— Я хоч спробую.