Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я розповів про результати ДНК. Ірене кивнула, вона вже довідалася про це з газет.

— Даруйте, — мовив я. — Ви мали б дізнатися про все від мене. Але стільки всього накопичилося… Ви розумієте, що це означає?

— Мабуть, так, — вона прикусила губу. — Ганс… що справи його кепські.

Що ж, вичерпний підсумок.

— Так воно і є. Можете пригадати, чи був Ганс удома, коли ви повернулися від сестри? Що робив, що казав, як поводився?

Жінка безпомічно похитала головою.

— Я не знаю… Не пам'ятаю. Той проміжок часу… наче в тумані.

Та сама відповідь, що й раніше. Таку ж відповідь я чув і від Ганса. Я раптом розсердився, сам того не бажаючи.

— Покиньте пити, Ірене! Пиятика не допомагає, навпаки, тільки шкодить.

Тепер жінка була схожа на мале ображене дівчатко з надутими губками.

— Я більше не п'ю, — сказала вона, а, помітивши мою недовіру, додала: — Не так багато, як перше.

Не було сенсу на неї тиснути. Доросла жінка. І навіть не моя клієнтка. Я спробував розпитати її про чоловіка, трохи довідатися, про його минуле й про те, чим він жив; зрозуміти, що він за людина. Однак Ірене говорила про нього ніби про чужака.

— Він дуже старанний у роботі.

— Добре, але який він як людина?

— Ганс… — вона замовкла, підшукуючи слова. — Він не є сильною особистістю.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли виникали проблеми… Скажімо, конфлікти з клієнтами. Він міг закопилити губу й забратися геть, а я завжди мусила залагоджувати непорозуміння.

Ірене трохи помовчала.

— Але він добра людина. Ніколи не зміг би когось убити.

— Він убив собаку, — нагадав я.

Жінка глянула на мене. Але нічого не сказала. Я підвівся, попросив дозволу скористатися туалетом. Вона кивнула.

До туалету вів довгий, вузький коридор з чотирма однаковими дверима. Я відчинив перші двері, заглянув до спальні з незастеленим двоспальним ліжком. Наступна кімната приголомшила. Кімната Майї, охайне ліжко, шкільний ранець біля узніжжя. Стіни обвішані плакатами поп- та кінозірок, імен яких я здебільшого й не знав. Полиці заставлені милими дрібничками. На підвіконні — дві ляльки Барбі, спогад про невинне дитинство; дівчинці, певно, рука не піднялася викинути ляльки.

Зайти до кімнати мене змусив письмовий стіл. З нього зробили щось схоже на вівтар. Світлини Майї, десятки світлин, виставлені рядком на поличках. На стільниці, застеленій білою скатертиною, стояло велике кольорове фото усміхненої дівчинки, вочевидь, зроблене професійним фотографом. Перед ним — купа свічок.

Я підійшов ближче. На маленькому столику поряд лежав стос газетних вирізок. Я побачив своє обличчя на деяких з них і здогадався, що йшлося про судові засідання у справі Альвіна Му. Я простягнув руку по вирізки, щоб ліпше їх роздивитися, але раптом почув за спиною якийсь рух і обернувся. У дверях стояла Ірене Ґудвік. Дивилася на мене. Обличчя їй побіліло.

— Що ви тут робите? — голос їй тремтів.

— Вибачте, я помилився дверима…

— Вийдіть звідси! Я не хочу, щоб ви сюди заходили. Негайно виходьте!

Коли ми повернулися на кухню, Ірене не підводила на мене очей. Я перехилився до неї через стіл і сказав:

— Мені прикро, що я заблукав у коридорі. Але та кімната… Не думаю, що це нормально… Вам треба рухатися далі. Ви не можете…

Жінка підняла голову, глянула на мене. Обличчя її натягнулося, замкнулося, наче стиснутий кулак. Я бачив, як тремтять її уста, але голос звучав тихо і твердо.

— Не вам… не вам про це судити. І не розказуйте мені, як я повинна поминати свою доньку.

— OK, — не перечив я. — Але, можливо, вам потрібна допомога. Може, варто звернутися до психолога?

Погляд її нараз зробився відсутнім.

— Я ходжу до одного.

Я залишив Ірене заціпенілу, замкнуту, неприступну…

Осінь прийшла й відійшла, непомітно зісковзнула в зиму, яка мало чим відрізнялася від осені. Той самий безугавний дощ день у день, той самий пронизливий вітер із заходу змушував нас пригинати голови й мріяти про весну та літо. Лише дні ставали дедалі коротші, і мені здавалося, що живу я в постійній мокрій сутіні. Рік умер і знову відродився. У справі Ганса Ґудвіка не відбулося ніяких значних перемін. Як це часто буває, короткий період інтенсивної активності змінився затяжним очікуванням.

І ось нарешті дещо сталося. «Ганс Ґудвік, народжений 03.03.1962, — написано на аркуші паперу, що лежить переді мною, — перебуває у слідчому ізоляторі за звинуваченням у порушенні Кримінального кодексу § 232, пункту 1 реф. в пункті 2…»