Карі зайорзала на стільці.
— Ну, мої аргументи не дуже переконливі, але пам'ятаєш, як він прийшов до нас? Став на порозі спальні з рушницею у руках?
— Так, і що?
— Я дуже добре пригадую його у той момент. Він хотів тебе убити, правда? Саме тому й прийшов. Але не зміг. Він не знайшов у собі сили вбити. Попри гнів і розпач, він не зумів натиснути на гачок. Не зміг… Ні, він не вбивця!
Я замислився.
— Ну, добре… Але ти казала, що йому було соромно за своє безсилля, за те, що не спромігся убити. А Альвін… Якщо він ненавидів мене, то Альвіна мав ненавидіти ще більше.
— Не забувай, Альвіна шматували… завдавали тортур, хіба ні?
Я кивнув.
— Ну, ось… Я ще повірила б, що Ганс Ґудвік міг поїхати додому до Альвіна Му й застрелити його. Але жорстоко катувати? І це людина, яка не зуміла змусити себе натиснути гачок? Нізащо не повірю! — Карі рішуче похитала головою. — Я бачила його тієї ночі. Потім сиділа разом з ним на кухні, пригадую кожну дрібницю. Ніколи не забуду… Ганс Ґудвік не вбивця.
Я усміхнувся до неї.
— Ти щойно стала свідком у справі.
— Про що ти?
— Гадаю, я залучу тебе до надання свідчень у суді. Ти розкажеш про ту ніч.
— Серйозно? Вважаєш, треба?
— Так.
— Не багато ж у тебе козирів!
— Жодних, — зітхнув я.
— А ти як вважаєш, Мікаелю, — запитала Карі за якийсь час. — Винен він чи ні?
— Не винен.
— Чому? Які підстави?
— Інтуїція…
Я не відважився розповісти їй про свої справжні підстави. Згадав сварку в нічному клубі з Ніною Гаґен, її оскаженілість, згадав, як вже за мить, коли я сказав, що Альвін становить реальну загрозу для неї, у неї з'явився задумливий, ніби звернений у себе вираз очей. І дуже тихо сказані слова: «Я не можу цього допустити». За кілька тижнів Альвіна замордували. Я не вірив у випадковості.
Мені не було його шкода. Якщо хтось заслужив на смерть, то це він, але думка, що моя брехня спричинилася до нещастя, що я безпосередньо відповідальний за його смерть, вселяла в мене якусь неясну моторош. Я умовляв себе, що ніяк не міг передбачити наслідків, що слова зірвалися з язика в момент неконтрольованого гніву, але й сам не мав певності, чи так воно насправді.
— Ні, — повторив я. — Ганс Ґудвік не вбивця. Але, боюся, його можуть засудити…
Минуло два тижні, перш ніж надійшли результати аналізу ДНК. Пляма крові на внутрішній стінці торби належала Альвінові. Розриви на рулоні й на стрічці, якою зв'язували Альвіна, збігалися ідеально. Я сподівався інших результатів, але й не здивувався. Моїм обов'язком тепер було провідати Ганса Ґудвіка й усе йому розповісти, та я не міг себе змусити до цього.
Я поїхав додому, повечеряв з Карі. Вона розповідала за столом про щось геть несуттєве, а я односкладово відповідав.
Потім вона стояла за спинкою крісла й масувала мені плечі. Я відхилився назад, заплющив очі. А за якусь мить промовив:
— Кров належала Альвінові.
— Гм… — хмикнула Карі, не перестаючи м'яти плечі. — Я десь так і подумала. Що робитимеш?
— Не маю уявлення.
— Обов'язково щось придумаєш, Мікаелю!
Пальці Карі вимацували всі болючі точки моїх м'язів.
Голос Ганса Ґудвіка в телефонній слухавці звучав глухо й стомлено.
— Ви розумієте, що це означає, Гансе? — запитав я і повів далі, не чекаючи на відповідь: — Це означає проблему для вас. Величезну проблему.
— Розумію, — сказав він і замовк.
— Гансе? Ви слухаєте? — окликнув я його.
— Так… Не знаю… Не розумію…
Я тепер поступово його пізнавав. Кілька днів він наче відгороджувався від усього, слова начеб не досягали мозку, ніби я розмовляв іноземною або якоюсь неземною мовою. У такі дні спілкуватися з ним було майже неможливо. Сьогодні був саме такий день.
— У вас сьогодні поганий день, Гансе? Поговоримо завтра?
— Мені снилася Майя, — мовив він таким тихим голосом, що я мусив напружити слух, щоб почути.
— Гаразд. Я прийду завтра…
Ірене Ґудвік мала б уже бути в моєму кабінеті. Ми умовилися про зустріч, але вона не прийшла і на телефонні дзвінки теж не відповідала, тому по обіді я поїхав до неї додому. Коли двері після довго гримання нарешті відчинилися, я побачив на порозі жінку з опухлим обличчям і почервонілими очима, ніби вона не спала багато днів поспіль. Ірене глянула на мене, мов на незнайомця.
— Ви забули про зустріч! — сказав я; вона не відповіла, а я додав: — І не брали слухавки. Я захвилювався.
— Заходьте, — запросила Ірене.
Кава була заварена, тож господиня, не питаючи, налила мені велике горня.
Читать дальше