Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Ганс Ґудвік погано малював. Коли він закінчив, схема була більше схожа на дитяче мальовидло, з тих, що їх горді батьки вішають на холодильник, проте Гамре цілком вдовольнився і таким.

— Якось знайдемо, це найголовніше, — сказав він. — Ну, на сьогодні досить.

— Утримання під вартою? — поцікавився я.

— Запитання до юристів, Бренне. Але вважаю, що так.

Я теж так вважав.

Я вчетверте перечитував папери на столі переді мною, водив поглядом від рядка до рядка, але ніби не бачив тексту. Я й так знав, що там написано.

Напередодні ми були в суді. Ганс Ґудвік сидів мовчазний і розгублений, оточений зусібіч журналістами, спалахами фото-бліців, юристами — самотній чоловік посеред розбурханого моря. Здавалося, він не розуміє, що відбувалося навколо нього. Суд ухвалив рішення взяти його під варту на чотири тижні без права листування і відвідин. Я оскаржив рішення у суді вищої інстанції, але без особливої надії на успіх. Нині поліція вже одержала відповідь на скаргу, сумнівів більше не залишалося. Ганс Ґудвік сидітиме в камері попереднього ув'язнення і сидітиме довго.

Раніше я, власне кажучи, не вірив, що справа Ганса Ґудвіка, справді, може стати кримінальною справою, якій доведеться відбути весь шлях аж до суду, але тепер, прочитавши відмову в скарзі й докладені до неї рапорти, я розумів, що такий розвиток подій цілком можливий. Цій справі не судилося розсмоктатися самій собою.

Запопасти по-справжньому резонансну справу — це особливе відчуття. Прилив адреналіну. У цьому сенс адвокатської діяльності; те, заради чого й живуть адвокати. Великі виклики, драматичні моменти в сяйві софітів. Щоразу я тремчу від очікування й напруги; щоразу, коли невідомість від очікування минає, напруга змінюється якоюсь немов свинцевою важкістю і втомою, яка розливається тілом аж до кінчиків пальців. Це немов початок депресії. Збудження змінюється апатією, ніби організм вже наперед знає, скільки документів доведеться прочитати, скільки годин і пізніх вечорів доведеться згайнувати на підготовку захисту, а найголовніше — яким психічним і фізичним випробуванням стане резонансна кримінальна справа.

Треба було зустрітися з Гансом Ґудвіком, але я не мав ніякого бажання.

Він ще сидів у підвалі поліційного управління, у камері тимчасового утримання. Ліфт, як завжди, спускався немилосердно повільно. Треба здолати лише один поверх, але спуск триває цілу вічність, ніби ліфт доставляє людей не в підвал, а до пекла. Запах дезінфікаційних засобів, поту й блювотиння був добре знайомий і відразливий. Звуки у світі бетонних стін та сталевих дверей — теж: тихе бурмотіння, поодинокі крики, дзеленчання телефонів. Новачки погано сплять, їм важко звикнути до безперестанного гулу. Вночі тут гармидер не менший, ніж удень, а часто й голосніший. Надто, коли привозять п'яниць або наркоманів з важкою ломкою без звичної денної дози.

Був ще не зовсім пізній і доволі мирний вечір. Я розшукав одного з поліційних адвокатів і розпитав його про Ганса Ґудвіка.

— Усе нормально, — сказав той. — Наче спокійний.

— Лікар його оглядав?

— Так, учора ввечері.

— І?…

Чоловік стенув плечима.

— Усе з ним гаразд. Дали кілька пігулок для заспокоєння. Кімната для відвідувань вільна.

Я подякував за горня гіркої гарячої кави, спробував відпити ковток, чекаючи, доки приведуть арештанта, і обпік язика.

Тутешня кімната для відвідин найменша в світі. На заледве, мабуть, трьох квадратних метрах маленький столик, два пластмасові стільці й одна переповнена недокурками попільничка. Пофарбовані в жовтий колір бетонні стіни. Тут немає вікон, лише невелике віко на одній стіні під самою стелею з матовим склом, за яким ворушаться невиразні тіні, немов у затемненому акваріумі. Важко вирізнити деталі, але те, що за склом, — черевики людей, які проходять повз віко тротуаром. В іншому світі.

Ганс Ґудвік виглядав майже так само, як напередодні — сірий і опалий на обличчі, але в очах уже зажевріло життя.

Він сів навскоси від мене, від нього відгонило кислим запахом. Той самий одяг, що й напередодні.

— То що… звернення прийнято?

— Скарга. Це називається «скаргою».

— Ну, добре… Щось вирішили?

— Так. Ви сидітимете. Щонайменше чотири тижні. Імовірно довше…

Плечі йому опали, він скрушно похитав головою.

— Це… Це цілком без сенсу. Невже ви нічого не можете вдіяти?

— Гансе, — озвався я. — Учора ви були… ніби не зовсім при тямі. Ніби слова не доходили до вас, і ви не збагнули, що трапилося. Сьогодні вам ліпше?