Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Ганс Ґудвік кивнув, провів долонею по очах.

— Знаю. Я був… Не знаю… Трохи не в собі. Лікар дав кілька пігулок. Тепер мені ліпше.

— То ви тепер в стані вислухати й зрозуміти все, що я скажу?

Ґудвік знову кивнув.

— Так… Кажіть…

Я розповів йому все. Я розповів, що поліція обшукала його авто, помешкання і будиночок в горах. Я розповів, що вони знайшли в льоху його будинку рулон сірої клейкої плівки, край розриву якої збігається з краєм тієї стрічки, що нею обмотали Альвіна Му. І що рулон лежав у зеленій спортивній торбі. Усередині торби була пляма крові. Група крові збіглася з Альвіновою, однак результатів аналізу ДНК ще немає. Що поліція знайшла в гірській хатинці аркуш паперу з іменем Альвіна та адресою, написаними великими літерами. Увесь аркуш був перекреслений великим чорним хрестом. Я сказав, що знайдені докази не обіцяють йому нічого доброго.

Розповідаючи, я, немов яструб, ні на мить не зводив з Ганса очей. Придивлявся до щонайменшого посмику на обличчі, виразу очей, поруху рук. Ніг, стіп, тіла. Усе, що я бачив — доки мої слова поволі западали йому в голову, а їхній сенс доходив до свідомості, — було розгубленістю і здивуванням. Здавалося, Ганс Ґудвік не розуміє сказаного, як мала дитина, якій пояснюють таке, що виходить поза межі її життєвого досвіду.

— Клейка стрічка? Певне, що маю, — мовив він. — Але не пригадую ніякої зеленої торби. Хіба, може, якась стара, якою ми вже давно не користувалися.

Ні занепокоєння в очах, ні тривоги.

— А що скажете про аркуш паперу з іменем Альвіна та його адресою?

— Було таке. Це правда, що я за ним стежив.

— Так я й думав. А хрест… чорний хрест на його імені… ви його намалювали?

Ганс стенув плечима.

— Хтозна. Може, і я. Не можу згадати… цілком міг його намалювати, — він знову пересмикнув плечима. — Я багато пив…

Мені раптом спало на думку, що Ганс Ґудвік зовсім не є скритною людиною. Я вже бачив його кілька разів: у суді, у моєму домі з рушницею в руках, у моїй кухні опісля, на допиті. Людина мов на долоні. Усі почуття на поверхні, віддзеркалюються на обличчі: лють, розпач, безсилля.

Я давно відучився робити припущення, винні насправді мої клієнти чи ні; давно дійшов висновку, що це переважно неможливо визначити з поведінки чи виразу обличчя людини. Однак тут усе було зовсім інакше. Я раптом усвідомив, що вірю Гансові Ґудвіку. Вірю в його невинуватість. Моя віра — не наслідок якогось аналізу, не логічний висновок, а лише підсвідоме відчуття, дуже сильна інтуїція. Я мав тверде переконання, що Ганс Ґудвік не вбивав Альвіна Му.

— Що… Що це все означає? — запитав він.

— Це означає, що ми маємо проблеми, — сказав я. — Докази проти вас настільки вагомі, що вам довгенько доведеться посидіти в слідчому ізоляторі. Побачимо, що покажуть результати аналізу ДНК.

— Ага… — Ганс трохи помовчав і додав: — Я не вбивав. Зрештою, ви самі в цьому переконаєтеся.

— Ваша правда, надія ще є.

— Як там Ірене? Може, вона… може, я був удома тієї ночі… може, вона підтвердить, що я не…

— Ні, не підтвердить. Тієї ночі вона ночувала в своєї сестри. Їздила потягом на північ, повернулася через два дні.

Сестра, яка жила в селі на материковій частині, за двадцять миль від міста, вже підтвердила її гостювання. Поліція цього разу працювала дуже швидко й злагоджено.

— Он як… — тихо мовив він. — Вона їздить туди іноді.

Якийсь час ми сиділи мовчки.

— Мені потрібні сигарети, — раптом озвався Ґудвік.

Я сприйняв прохання як добрий знак. Його мозок поступово почав налаштовуватися на перебування у в'язниці.

— Це можна організувати, — сказав я.

На ту мить це було єдине, що я міг для нього зробити.

Того дня, пізно ввечері, Карі, насупивши чоло, слухала мою розповідь. Я виклав усі докази, а вона жодного разу мене не урвала. Аж коли закінчив, запитала:

— Отож ситуація для Ганса Ґудвіка не надто весела?

— Зовсім невесела.

— А якщо кров не Альвіна? А стрічка… вони можуть довести, що це та сама стрічка?

— Так, проаналізувавши краї розриву.

— Гаразд. Якщо виявиться, що краї не збігаються, поліції забракне доказів?

— Усе залежить від тестів, — відповів я і згодом додав: — Ось тільки я маю погане передчуття.

— Чому? Гадаєш, він таки винуватий?

— А ти як гадаєш?

Карі усміхнулася.

— Я не адвокат, Мікаелю. Я не вмію робити висновків на основі аналізу доказів та ймовірностей, як ти. Але… ні, я не вірю. Він не вбивав.

— Звідки така переконаність?