Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Та це ж… Як можна про таке питати! Що він відчував? А ти, чорт візьми, як гадаєш, що він міг відчувати?

Гамре залишався незворушний, лише порожевіла шия виказувала, як йому не сподобалося втручання.

— Гаразд, дозвольте інакше сформулювати запитання. Чи відчували ви агресію до людини, яка вчинила таке?

Я похитав головою.

— Нічим не ліпше формулювання, Гамре!

Слідчий навіть не глянув у мій бік.

— Ви можете відповісти на це запитання, Ґудвіку?

— Звісно, я відчував лють, — сказав Ганс Ґудвік.

— А… кого ви вважали вбивцею?

— Альвіна Му, само собою. Його арештували й судили….

— …і виправдали.

— Так.

— Після звільнення Альвіна… ви далі вважали його вбивцею вашої доньки?

— Неприкрита спекуляція, Гамре! — знову втрутився я, але ніхто на мене навіть уваги не звернув.

Обидва слідчі ніби вже знали, що намацали щось важливе, і тепер будь-що прагнули до цього докопатися.

— Так, я далі вважав, що то був Альвін. І досі так вважаю, — сказав Ґудвік.

— І… що ви відчували до Альвіна? — тихо запитав Гамре.

— Ненависть. Безмежну ненависть.

— Ви хотіли б його вбити?

— Так!

— Виношували плани це зробити?

— Щодня. Щогодини.

У кімнаті стало зовсім тихо. Усе, уся справа, зависла в одній точці, гойдалася, балансувала між брехнею та правдою, виною і невинуватістю — я не знав, що переважить.

Гамре не зводив очей з Ганса Ґудвіка. Наступне запитання він вимовив дуже тихо, ніби боявся зруйнувати хиткий баланс.

— Ви його вбили, Гансе? Убили Альвіна Му?

Я мимоволі затамував подих. Нільсен сидів непорушно, наче статуя. Тиша ширилася кімнатою, накривала нас, мов ковпаком.

— Хотів би, щоб то був я. Але я не вбивав.

Я видихнув.

— Проте я радий його смерті, — додав Ганс Ґудвік, а тоді раптом затулив обличчя руками, плечі йому затрусилися від безгучних ридань.

— Перерва! — рішуче мовив я і підвівся.

Після перерви знову почалася нудна процедура. Гамре монотонно кружляв навколо однієї і тієї ж теми, а Ганс Ґудвік хитав головою і все заперечував. Він не пам'ятав, що робив у ніч убивства Альвіна. Попри всі намагання Гамре приперти його до стіни, була очевидною марність тих зусиль.

Та я таки пройнявся повагою до Гамре. За кілька коротких хвилин він створив у кімнаті для допитів щось магічне, тихий острів посеред бурі, де існував контакт між допитувачем і допитуваним, майже телепатичний контакт, який охоплював усе й усіх навколо. Я собі думав, що саме такі миті сприяли прориву в розслідуванні, однак лише поодинокі слідчі бували здатними їх витворити.

Нічого не відбувалося майже до самого кінця дня. Нудьга немов паралізувала мене всього від голови до п'ят. Навіть Гамре почав помітно втомлюватися. Нільсен за багато годин не озвався й словом. Погляд його промовисто свідчив, що думками він витав за тисячі миль звідси.

— Ви знали, де мешкає Альвін?

Щось у голосі Гамре змусило мене випростатися на стільці й прислухатися. Уперше за весь допит Ганс Ґудвік розгубився.

— Ні, — відповів він, ніби вагаючись.

— Ні? Хіба вам не хотілося прийти до нього додому? Самі ж казали, що носилися з думкою убити його!

Ґудвік промовчав.

— Якої марки ваше авто?

— Рено.

— Лагуна хетчбек?

— Так.

— Зелений металік?

— Так.

Пауза. Гамре погортав аркуші на письмовому столі, знайшов те, чого шукав, підвів голову.

— Ви паркувалися на дорозі перед будинком Альвіна?

— Коли? — Ганс Ґудвік не запитав, де мешкав Альвін.

— Багато разів.

— Ні.

Я бачив, як Ґудвікові стало не по собі.

— Гм, а ми маємо чимало свідків, котрі стверджують, що не раз бачили вночі автомобіль, схожий на ваш, припаркований на вулиці, де мешкає Альвін. Мешкав…

— То й що!

— То ви бували там?

— Ні.

Гамре глянув на чоловіка.

— Гадаю, ви брешете, Гансе. Багато свідків дуже детально описали людину в авті. Ви дуже схожий за описом на ту людину.

Ганс Ґудвік впав у мовчанку. Я знав, поліція щось таки має на нього. Гамре щойно трішечки відкрив нам свої карти, дуже непогані карти. Ганс Ґудвік мав найліпший у світі мотив. А от алібі поки що не мав. І свідки стверджували, ніби бачили його щоночі напередодні вбивства перед будинком Альвіна Му.

Перед Гансом Ґудвіком вималювалася велика проблема, а я мав його з тієї проблеми витягати.

Гамре потягнувся.

— І останнє. Ви казали, що маєте хатинку в горах, де останнім часом мешкали.

— Це правда.

— Чи могли б ви намалювати карту, як туди дістатися, щоб ми могли оглянути те місце?