Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Мунк різко розвернувся і зник за дверима будинку.

Я дивився йому вслід. Підтягнулися журналісти, хотіли довідатись, що мені сказав Мунк, але я тільки похитав головою, мовляв, знаю не більше за них.

Я рушив до авта. Здійнявся вітер. Вихор закручував у спіраль сухе опале листя і гнав його вулицею. Я згадував останню зустріч з Альвіном, усе, що йому сказав і чого не сказав. Я думав про те, що він, можливо, був би живий, якби я його застеріг.

Газети таке люблять! Наступними днями всі видання рясніли публікаціями про вбивство Альвіна, заголовки статей змагалися у несмаку. Поступово, як зазвичай буває, почала просочуватися інформація з поліції, і медії немов оскаженіли. Навіть не подаючи деталей, вони умудрялися створити враження, що Альвіна Му піддавали жорстоким тортурам. Це були, наприклад, цитати від анонімних джерел, які стверджували, що «ніколи в житті не бачили нічого подібного» або що це було «звіряче вбивство, а убивця був збоченцем». Спекуляції щодо особи ймовірного вбивці не мали стриму. Більшість схилялися до того, що вбивство скоєне з помсти й, певною мірою, пов'язане зі «справою Майї». Навіть у нашій конторі воно стало єдиною темою для розмови за ланчем, і дуже скоро мені до чортиків обридли запитання, кого ж я підозрюю.

Сюнне обурювалася.

— Якщо вбивство вчинено з помсти за смерть Майї, то це просто смішно, — повторювала вона раз у раз. — Альвіна ж виправдали.

Я промовчав.

Добігав кінця рік. У нашому місті це означало безкінечні циклони, дощі з заходу, з океану; лише іноді хмари продиралися на кілька морозних, ясних днів, і тоді чорні й сірі шпилі гір навколо мерехтіли на самих чубчиках снігом, ніби присипані пудрою; повітря бувало таким прозорим, що, видершись на вершину, можна було побачити краєвиди до самого горизонту. Та здебільшого люди ходили скоцюрблені, щулячись від вітру й дощу; у стічних канавах валялися вивернуті й поламані парасолі, наче скелети обабіч караванних шляхів.

Затемна я ішов на роботу й затемна повертався додому. Вечорами ми сиділи вдома, грілися біля коминка і навіть носа надвір не показували.

Я був на нараді. На одній з тих нарад, на яких адвокати говорять та й говорять, а клієнти насуплено переглядаються. Три години безсенсовних і безрезультатних суперечок.

Коли повернувся до контори, секретарка на рецепції поманила мене пальцем, нахилилася й прошепотіла:

— Там на вас чекає якась дама. Вона прийшла не за записом, але… вона весь час плаче. Я не мала серця вигнати її…

Я глянув на м'який куток, де зазвичай чекали прийому клієнти. Чомусь навіть не здивувався, побачивши там Ірене Ґудвік з запухлим, заплаканим обличчям. Вона теж дивилася на мене.

— Кави? — запитав я, коли вона сіла в крісло в моєму кабінеті. Жінка мовчки похитала головою. — Дайте мені кілька хвилин, я хочу кави. Посидьте тут трохи…

Я знову вийшов до приймальні, налив собі горня кави і став біля рецепції, чекаючи доки секретарка закінчить телефонну розмову.

— Вона хоч натякнула про що йдеться?

— Ні, тільки сказала, що це важливо. Я її питала, однак вона хотіла говорити тільки з вами. Спробувала призначити їй інший час, але…

Я заспокоїв секретарку, мовляв, усе гаразд і рушив до кабінету.

Ірене Ґудвік трохи заспокоїлась, сиділа з прямою спиною, ноги згорнула під крісло. Руки, сплетені так міцно, аж кісточки побіліли, лежали на колінах. Очі почервоніли й підпухли.

— Даруйте… — мовила вона, не встиг я ще й рота розтулити. — Знаю, треба було записатися на прийом, але…

— Пусте…

Жінка кивнула, хотіла щось іще сказати, проте знову замовкла. Натомість заговорив я.

— 3 якою проблемою ви прийшли, Ірене? Чому ви тут?

— Ганс…

— А що з ним?

— Його арештували. Прийшли й забрали з дому.

— Чому? — новина мене ошелешила. — Та ж не за вбивство Альвіна Му? Вони вважають, що Ганс убив Альвіна?

Ірене Ґудвік закивала головою і знову розплакалася. Я не втішав її, хай поплаче, а я, тим часом, замислився. Усе, власне кажучи, логічно. Якщо хтось і мав мотив, то Ганс Ґудвік. Він мусив потрапити в поле зору поліції від першого ж дня. Не знаю, чому я сам раніше про це не подумав.

— Ірене… Спробуйте… спробуйте заспокоїтися. Нам треба поговорити.

Жінка трохи вгамувалася, рідше чулися схлипи, тільки віддих був протяжний і тремтячий.

— Вибачте, я знаю, що поводжуся по-дурному, але останнім часом усього стільки…

— Вірю. Нічого страшного… Коли його забрали?