Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я поволі похитав головою.

— Чому — ні? Чому так думаєш? Хіба мене не виправдали?

— Одержати компенсацію не так легко, як ти собі уявляєш. Але річ не в тім, Альвіне.

— У чому ж тоді річ? — у його голосі з'явилися агресивні нотки.

— Я не займаюся такими справами, — сказав я, а згодом додав: — Навіть якби займався, то не хотів би більше мати діла з тобою.

Альвін перестав гарячково, нервово бігати кабінетом, зупинився. Завмер.

— А то чому?

— Тобі не можна довіряти. Я чув, що ти сказав батькові Майї. Ти знаєш, що я чув. Ти вбив її. Я не хочу мати з тобою жодних справ. Тим більше не збираюся подавати позов проти держави, щоб ти заробив гроші за свій злочин.

Не знаю, якої реакції я сподівався. Альвін просто здвигнув плечима.

— Гаразд. Не хочеш, то й не хочеш. Але мені потрібні гроші.

Ніби нічого з того, що я йому сказав, до нього не дійшло.

— Ти вбив дівчинку, Альвіне. Катував, зґвалтував і вбив. Це… — я шукав слів, які могли б торкнути його. — Гадаєш, ти викрутився, але це назавжди залишиться з тобою. Не вірю, чесно кажучи, що хтось міг би жити з таким тягарем. Цей злочин буде переслідувати тебе, Альвіне, аж доки забере й твоє життя.

Він раптом став розсіяним, на обличчі проступила розгубленість, наче я його скривдив.

— Ти не повинен так говорити… Ти мій адвокат. Твоя робота — допомагати мені.

Я згадав Ніну Гаґен. Свої слова. Я розумів, що моя брехня поставила життя Альвіна під загрозу. Тепер Ніна Гаґен вважала його небезпечним, а він цього навіть не знав. Я вже готовий був усе йому розповісти, застерегти, але він відвернувся від мене й схопив світлину Карі, яка стояла на підвіконні, почав гладити пальцем її зображення.

— Твоя кохана? Солоденька…

У його голосі і в пальці, яким він обводив контури обличчя, відчувалася хіть. Це розгнівало мене так, ніби на моїх очах посягали на мою жінку, і я передумав рятувати Альвіна.

— А тепер краще йди собі, — сказав я. — Я не можу й не хочу тобі допомагати.

Альвін вийшов з кабінету. Більше я його не бачив.

Відчуття паніки наростало. Я заблукав. Вулиці навколо мене ставали дедалі вужчими. Ще мить тому я тинявся залитими сонячним сяйвом доріжками поміж низькими побіленими вапном хатками, а тепер навколо панувала тьма й німотна тиша. На вулиці ні живої душі, лише обчухраний кіт сидів на сходах і дивився на мене жовтими очицями. Я ступив кілька кроків до нього, але він зістрибнув зі сходинки і потрюхикав дорогою. Я знав, що мушу піти за ним. Кота було ледь видно попереду в дедалі густішій темряві. Він вистрибнув на ґанок якогось будинку й зник усередині. Я зупинився перед входом. Поторгав клямку — двері зачинені. Не міг уторопати, як котові вдалося крізь них пройти. Якийсь час стояв на сходах, відчуваючи, як у мені наростає страх і впевненість, що в будинку сталося щось жахливе. Я подзвонив. Чув, як вглибині помешкання деренчить дзвінок. Знову почулося деренчання дзвінка. І знову… Аж доки частина мого мозку зрозуміла, що це пронизливо й невідчепно дзвонить телефон.

Я схопив слухавку, підняв її, і вона тут же випорснула мені з руки. Довго намацував, чуючи водночас чийсь приглушений голос, ніби дзумкотіння комахи. Нарешті знайшов, підніс до вуха.

— …якісь коментарі? — промовив схвильований голос з естланнським акцентом.

— Алло? — сказав я, хрипким, огрублим зі сну голосом; прокашлявся і повторив: — Алло?

На мить у слухавці стало тихо.

— Хто… Куди я потрапив? — знову озвався голос.

Годинник на нічному столику показував сімнадцять хвилин на четверту ранку.

— Це — Бренне.

— Ви маєте якісь коментарі, пане Бренне?

— Коментарі до чого?

— До… вбивства, ясна річ!

Моя голова була немов напхана ватою.

— Хто зі мною говорить?

— Ви що, не слухали? — роздратовано сказав голос у слухавці.

— Надворі глупа ніч. Хто ви, у біса? І чого вам треба?

Знову пауза.

— О, так. Вибачте, я знаю, що вже пізно… Я журналіст, Ґейр Спранґ. Як я вже казав, телефоную вам з приводу смерті вашого клієнта. Сподівався…

— Якого клієнта?

— Альвіна. Альвіна Му. Чи можете прокоментувати це?

— Хвилиночку, спокійно… Альвін? Що… як він помер?

— Його вбили. Замордували…

— Коли?

— Не знаю. Стою перед його будинком. Приїхала поліція. Я хотів би почути вашу думку… Як гадаєте, хто це міг зробити?

— Уявлення не маю. І коментарів теж не маю! — і я поклав слухавку.

За якийсь час знову дзвінок. Я зняв слухавку, вимкнув розмову й поклав слухавку на столик біля ліжка. За хвилину задзвонив мій мобільник. Його я теж вимкнув. Лежав і думав.