Кріс Тведт: Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Її не було вдома. Щойно переступивши поріг, він відчув, що в будинку порожньо. Та все ж перейшов усі кімнати, гукаючи; відчинив двері до спальні — може, спить; зазирнув до лазнички — може, ніжиться у ванні: зійшов у льох і піднявся на горище. З кожною хвилиною тривога зростала, пучнявіла, набирала потуги.

Вона мала б бути вдома.

Він вийшов надвір, набрав номер її мобільного. Стояв посеред подвір’я і слухав механічний голос у слухавці, який радив залишити повідомлення.

— Де ж ти? — запитав уголос.

Відчув себе по-дурному й вимкнув телефон.

Він перевзувся і рушив навмання з двору. Вузька, майже не топтана, але видна стежка заводила в ліс, вилася між соснами, огинала купини. Земля пересохла, і важко було роздивитися, чи проходив тут хтось за останні кілька годин, а може, й днів. За чверть години він дійшов до болота. Хтось перекинув дошки через калабаню — проклав дощаний місток, ще багато років тому. Більшість дощок пішли під воду, а ті, що залишилися, підгнили й ослизли. Він намагався розпізнати її сліди в намулі, де починалося болото, але там так натоптали, що важко було відрізнити відбитки одні від одних.

За болотом стежка розгалужувалася. Він навмання вибрав праву. За п’ятдесят метрів стежка знову розділилася надвоє, і він знову рушив праворуч, але стежина поступово змаліла і, зрештою, зовсім пропала в хащах.

Він ще трохи погукав її, а тоді повернувся до будинку.

Прочекав дві години й викликав поліцію.

Десь за пів години на подвір’я завернув поліцейський автомобіль. З боку водія вийшов середнього віку кремезний чоловік, а з пасажирського місця — значно молодша жінка.

— Це ви телефонували? — запитав констебль.

Він, як міг, пояснив ситуацію, намагався говорити спокійно і стримувати паніку, доки поліцейські прискіпливо розпитували його, старанно занотовуючи відповіді.

Він їздив у справах, а коли повернувся, не застав її вдома.

Так, вона знала, що він повертається. Вони розмовляли напередодні ввечері.

Ні, жодної записки в хаті він не знайшов. Ніяких есемесок чи повідомлень електронною поштою. Так, він перевірив кілька разів.

Так, дуже незвична для неї поведінка.

Ні, він не думає, що вона пішла до подруги. Вона не має подруг. І близької родини — теж.

— Гаразд, — підсумував констебль. — Вона відсутня не дуже довго. У дев’яносто дев’яти й дев’яти десятих відсотків подібні несподівані зникнення мають згодом цілком природне пояснення. Непорозуміння, поганий зв’язок, загублений мобільний... Гадаю, ми можемо дати їй ще кілька годин, перш ніж бити на сполох.

Він похитав головою, відчув, як тісно стало в грудях. Легені наче стиснулися докупи, нездатні доправити необхідний кисень до серця. Він важко осів на сходи.

Констебль уже зібрався рушити до авта, але його молода напарниця не пішла за ним. Вона присіла навпочіпки, зазирнула йому в очі.

— У чому річ? Якісь особливі підстави для страху?

Він кивнув.

— Вона мала... проблеми.

— Що за проблеми?

— Ну, психічні...

— Депресія?

— Так.

— Клали до лікарні?

— Двічі.

— Боїтеся, що вона...?

Він судомно ковтав і ковтав і ніяк не міг сковтнути, у роті раптом неймовірно пересохло.

— Так, — промовив він. Ледь чутно.

Вони розтягнулися довгою вервечкою у лісі. Він бачив зблиски кишенькових ліхтариків, немов світляки танцювали поміж деревами. Час до часу долинав гавкіт собаки чи поодинокі вигуки. І він щоразу здригався, а молода полісменка щоразу заспокійливо клала руку йому на плече.

— Не нервуйте... У разі чогось мені повідомлять по рації..

— Я хотів би піти з ними...

Жінка похитала головою.

— Пошукова команда знає, що робити. Вони вишколені. Ми їм лише заважатимемо.

Він пішов у туалет, справив малу потребу, сполоснувся холодною водою. Обличчя у дзеркалі було блідим, чужим, з розширеними від тривоги очима.

Повернувшись, відчув, ніби щось змінилося. Важке, наелектризоване повітря, немов перед близькою грозою. Волосся на голові здибилося. Полісменка стояла спиною до нього і щось говорила у тріскотливу рацію. Неможливо було розчути слів, але щось у її голосі й поведінці підказало йому правду.