Кріс Тведт: Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Ти написав дуже пронизливу й брутальну книжку, Юсефе, — почала Барбара Бломберґ. — Новели, які несила читати і водночас несила відкласти. Невже світ, справді, такий жорстокий?

Юсеф Мардал трохи завагався, ніби запитання ошелешило його.

— Так, світ часто жорстокий, — нарешті сказав він. — Принаймні мій світ був таким. Інші, можливо, сприймали його інакше, але я чувся покликаним зображати дійсність, яку бачив.

Тихий голос, неквапно зронені слова, ніби він обдумував кожне речення, перш ніж його вимовити.

Мене несамовито притягувала Геллє, яка сиділа поруч, і її стегно за якихось кілька сантиметрів від мого. Мені хотілося простягнути руку, торкнутися її, але я бачив, наскільки вона захоплена розмовою на сцені. Поступово і я почав уважніше прислухатися.

Важко було не піддатися. Його голос огортав слухачів м’якою ватою; спершу відсутній погляд, дедалі більше оживав, що запальніше він говорив. Точними рухами рук він підкреслював суть сказаного. Здавалося, немов уся енергія у залі сконцентрувалася навколо нього. Я навіть подумав, якби я мав компаса, його стрілка вказувала б на Юсефа.

Коли презентація закінчилася, я відчув себе свідком якоїсь неординарної події. Юсеф Мардал обійняв Барбару, подякував їй. Публіка плескала, свистіла й захоплено улюлюкала.

Юсеф Мардал далі сидів на крихітній сцені. Перед ним утворилася невелика черга з фанів, охочих одержати автограф. Барбара з задоволеним виразом на обличчі сіла біля нас. Геллє обійняла її.

— Усе відбулося просто чудово, — сказала Барбара.

— Блискуча презентація. Справжній кайф, — похвалила Геллє, а тоді познайомила нас.

— Ви чудова модераторка, — сказав я.

Барбара засміялася.

— Дякую, але це заслуга Юсефа, не моя. Він має вроджений акторський талант...

Десь хвилин за п’ятнадцять Юсеф Мардал підійшов до нашого столика. Він ішов розпруженою, аж наче недбалою ходою. Спершу обійняв Барбару, потім — Геллє, а тоді кинув на мене запитальний, майже викличний погляд.

— Познайомся з Мікаелем, — сказала Геллє. — Він адвокат.

Я підвівся, подав руку.

Його потиск був нівроку міцний.

— Мені, на жаль, знайомий дехто з вашої братії.

— Такі ми недобрі? — усміхнувся я.

Юсеф стенув плечима.

— Не гірші й не ліпші за решту, мабуть. Просто я змушений був скористатися вашими послугами. То була моя помилка — не адвоката.

— Будемо сподіватися, що наше знайомство не перейде межі приватного спілкування.

— Звичайно! — Юсеф гостро глянув мені в вічі. — Я тепер нова людина. Завдяки Барбарі воскрес із мертвих, якщо й не на третій день, то на третій рік...

Барбара захоплено засміялася.

— Так, я чаклую на замовлення!

— Ви відсиділи три роки? — не втримався я від запитання, але ж він сам почав.

— Два роки і шість місяців.

Я замовив усім пиво. Юсеф Мардал одним духом вихилив пів кухля, обтер рот тильним боком долоні. Ми випили за нього та за книжку.

Хтось гупнув мене в спину, і я трохи роздратовано озирнувся. Молодик, якому на вигляд було десь під тридцятку, прокладав собі шлях позад мого стільця, цілком мене ігноруючи й не зводячи погляду з Юсефа.

— В-в-вибачте, — затинаючись, промовив він. — Г-гадаю, ви м-м-могли б... я не встиг к-купити... Якщо б в-ваша ласка...

Чоловік простягнув примірник книжки « Залізні легені ».

— Звичайно, — кивнув Юсеф.

— Як Ви називаєтесь?

— Рікард, але це не для мене. Підпишіть для Раґнгільд.

Юсеф усміхнувся, нашкрябав два слова й віддав книжку.

— Будь ласка... Сподіваюся, вашій коханій сподобається.

Чоловік пробурмотів слова подяки.

— Як воно бути в шкірі письменника? — запитала Геллє.

— Ч-ч-чудово, — перекривив недавнього прохача автографа Юсеф і голосно розсміявся.

Я мимоволі глянув услід чоловікові-заїці. Він не обернувся, але його шия аж паленіла багрянцем.

Публіка почала розходитися, і ми теж подалися геть. Я і Геллє крокували поруч тротуаром, а ті двоє — перед нами. Барбара, яка в підвальчику видудлила один за одним три келихи вина, зашпорталася, схопила Юсефа за руку й попленталася далі, важко на нього навалюючись.

— Шкодуєш, що пішов зі мною? — запитала Геллє.

— Ні! Хоча мушу визнати, щось з ним не те, — відповів я, згадуючи побагровілу шию чоловіка з книжкою.

— Трохи є, — погодилась вона. — Думаю, з цього вийде добра стаття. І я рада, що не зіпсувала тобі вечора.

— Що ти! Навпаки! Так приємно знову тебе бачити...

Геллє глянула на мене дивним поглядом, значення якого я не міг собі витлумачити, і, мить повагавшись, знову взяла мене під руку.