Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Вона глянула на мене знизу догори. Тендітна жінка, на голову нижча за мене, з білявими кучерями й карими очима.

— Я також рада зустрічі, Мікаелю, — сказала вона, беручи мене під руку. — Не так часто буваю тепер поміж людьми.

— Сидиш удома, у своєму котеджику, попиваєш вино й дивишся удвох з Кнутом вечірні теленовини?

— Ага, щось таке. Тільки котеджика нема, і з Кнутом не склалося.

Я розгублено глянув на Геллє.

— Овва!

— Не склалося і все.

— А мені здавалося, що вам добре разом.

— Нам було добре разом, доки одного ранку я прокинулася і збагнула — усе, що нас єднало, кудись поділося.

В її голосі вчувалося більше, ніж просто натяк на жаль, у ньому вчувалася справжня гіркота.

— Важко було? Я про розрив стосунків...

Геллє повела плечем.

— Трохи минуло часу, доки звиклося. Ми ж таки довго прожили разом. Але тепер усе нормально.

Розмовляючи, я і Геллє перетнули ринкову площу, проминули фунікулер і вийшли на вуличку Ліллє Овреґате.

Вона зупинилася перед мальованою від руки вивіскою « Кафе Калібер ».

— Ми прийшли.

— Куди це ти мене завела?

— Сподіваюся, тобі буде цікаво. Пригадуєш Юсефа Мардала?

— Музиканта? « Блек Метал » чи щось таке?

— Так, він.

— Я думав, він сидить за зґвалтування.

— Сидів... Але в тюрмі записався на курси творчого письма Барбари Бломберґ.

— Щось не чув про таку.

— Ну, вона не надто відома, але дуже непогана новелістка. До того ж, Барбара моя близька подруга, знаємося ще зі шкільних років. Вона багато років веде курс для ув’язнених письменників-початківців, і саме вона відкрила талант Юсефа Мардала. Тепер він видав книжку.

— То ми йдемо на його презентацію?

Геллє усміхнулася.

— У твоєму голосі вчувається скепсис, Мікаелю. Не любиш літератури?

— Не люблю «Блек Метал ».

Геллє глянула мені в вічі і знову всміхнулася. Я вже й забув, якими гарними були її очі. Великі, ясні, коньячного кольору з жовто-зеленкуватими цятками. Під прямими сонячними променями вони, наскільки пригадував, здавалися зовсім зеленими.

— Це не концерт, — сказала вона. — На думку Барбари, Мардал справжній самородок. Не мусиш іти зі мною, якщо не хочеш, але я мушу. Це моя робота.

— У чому вона полягає?

— Там незвичайна історія, про неї я хочу написати матеріал. Засуджений за зґвалтування блек-музикант дебютує як письменник! То що? Зі мною?

Геллє далі всміхалася, трохи іронічно, очікувально. Біляве волосся, коротше, ніж колись, обрамляло золотистою хмаркою обличчя; золотисто-смаглява шкіра і веснянки на носі робили її значно молодшою.

Не знати й звідки, виринув спогад.

Я і Геллє в парку, у найтемнішому його закутку, у тіні розлогого куща золотого дощику. Геллє задерла спідницю і сіла мені на коліна. Нам було геть байдуже до того, чи за якихось тридцять метрів бачать нас перехожі. Дика жага, яка ховалася під самою поверхнею її розкішного, начебто невинного єства, захоплювала й шалено збуджувала мене.

Здається, вона відчитала хіть на моєму обличчі, але погляду не відвела, чіпко прикипіла до моїх очей. У роті мені пересохло.

— Ходімо, — хрипко сказав я.

Ми зійшли чотирма нерівними сходинками в цілком темне приміщення з побіленими стінами. Ще було кілька вільних місць. Серед публіки, як я завважив, переважала молодь, дехто, без сумніву, з блек-метал- середовища, у чорному шкіряному одязі, з металевим пірсінгом в усіх можливих місцях — у бровах, ніздрях, губах. Давні фани Мардала, подумав я, несподівано згадавши музичний гурт Дунгеон. Контраст з вишуканим інтер’єром, з квітами та білими столиками був разючий.

На крихітній сцені стояли два фотелі.

Ми знайшли вільний столик у далекому кутку зали. Я підійшов до бару, узяв нам два пива. Коли повернувся, Юсеф Мардал і висока, рудоволоса жінка з окулярами у великій оправі, уже сиділи на сцені.

Я ніколи не бачив Барбари Бломберґ і ледь пригадував обличчя Юсефа Мардала з газетних публікацій, вочевидь пов’язаних з його судовим процесом. На тих фото він справляв враження темної особистості, грізної та агресивної, хоча, мабуть, так здавалося через одяг і макіяж, бо тепер він мав зовсім інший, консервативний, образ — класичні штани й сорочка. Лише чорне волосся, зібране кінським хвостом, і ледь видне татуювання навколо шиї і зап’ястків, видавало в ньому колишнього Мардала.

Він сидів непорушно, занурений у себе, наче не від світу цього, доки Барбара Бломберґ модерувала презентацію книжки.