Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

При розсіяному освітленні в кабінеті Сюнне здавалася блідою. Я бачив, як її вразила моя розповідь.

— Невже діти зростали в таких умовах, і ніхто не втрутився? Невже це правда?

— Правда, — відповів я. — Таке трапляється постійно. Люди здатні на все. На все… Мабуть, таки правда. Я був там, бачив його, розмовляв з ним. Ґустав Гаґен сказав правду.

— Що ж, — зітхнула Сюнне. — Чи це якось нам допоможе? Зможемо скористатись інформацією? Ніна Гаґен… скільки років їй виповнилося, коли загинули батьки?

— Тринадцять. Мала дитина, яка за віком не підлягала кримінальній відповідальності. Ми не зможемо скористатися одержаними даними, принаймні не прямо. Ми навіть довести нічого не зуміємо. Ґустав ненадійний свідок. Але це нам таки пригодиться.

— Як?

— Ми вже знаємо трохи більше. Усе, відоме нам досі, було тільки гіпотезою, нічим не підкріпленим припущенням, що Ніна Гаґен брала участь у вбивстві Майї.

— І вбила Альвіна…

— А для цього припущення маємо ще менше підстав. Однак тепер… після того, що ми довідалися… Доказів здобули небагато, зате почала вимальовуватися реальніша картина. Ми тепер трохи ліпше знаємо Ніну Гаґен. Зазнавала побоїв і ґвалтувань у дитинстві. Спричинилася до смерті своїх батьків. Ніяк не можу позбутися образу, який засів у моїй голові. Тринадцятирічна Ніна в нічній сорочці стоїть посеред дороги й дивиться на понівечене авто, у якому затиснуло її мертвих батьків. Лише богам відомо, що їй було пороблено.

Не можу собі уявити ліпшого рецепта виживання для душевно зломленої людини, як стати аутсайдером. Убивцею…

— Твоя правда, — мовила Сюнне. — Я теж уявила. Жахлива картина. Але…

— Що?

— Куди нам рухатися далі?

— Не певен, та мені тут спало одне на думку. Якщо ми мислимо в правильному напрямку, то йдеться про жінку, яка вбиває, бо їй це подобається, бо якесь коліщатко в її єстві так поламалося, що процес убивства приносить їй задоволення.

— Овва?

— Сама подумай! Усе почалося з батьків, коли їй виповнилося тринадцять. Анне Лісе Ґарманн побоюється, що Ніна влаштувала пожежу, яка забрала життя її названих батьків. Тоді їй було шістнадцять. І перше, і друге сталося чимало років тому. Якщо вона вбиває заради насолоди, то, гадаю, мине небагато часу, і вона знову уб'є.

Сюнне глянула на мене з сумнівом.

— Гм… Щось мало статися. Щось таке, що вивільнило в ній жагу до вбивства.

— Так, твоя правда… Вона могла вбивати й раніше. Дуже ймовірне припущення.

— Якщо — так, то зуміла викрутитися. Що ми можемо…

— Я хочу, щоб ми… щоб ти розпочала пошуки. Ніна Гаґен дуже часто переїжджала. Два роки жила в одному місці, три роки — в іншому. Шукай нерозкриті злочини або зникнення людей поблизу її місць проживання в актуальний час. Побачимо, чи вдасться тобі відтворити схему. Забудь про її перебування в Данії чи Осло, там усього трапляється надто багато. Зосередься на селах та містечках.

— Оце вже доведеться брести наосліп, — з сумнівом в голосі сказала Сюнне.

— Знаю, Сюнне, — зітхнув я. — Але нічого мудрішого мені на думку не спадає. Якщо маєш ліпшу ідею…

— Ні, не маю, але як…

— Обдзвони поліційні дільниці, зателефонуй до головного управління… Я переконаний, вони мають статистику нерозкритих справ. Придумай правдоподібну причину, скажімо, пишеш статтю з кримінології… Ну, сама знаєш! Як не допоможе, телефонуй до місцевих газет. Вмикай фантазію!

Сюнне кивнула, але якось безрадісно.

— А ти що робитимеш?

— Поговорю з Ніниною старою тіткою-бабунею.

— Добре, — Сюнне на мить завагалася. — Хто така тітка-бабуня?

— Тітка матері або батька.

— Он як! Стильний титул!

Я підготував невинну брехню як причину свого візиту, але вона не знадобилася. Клара Ґюльбрандсен, тітка-бабуня Ніни Гаґен, усміхалася мені щирою, довірливою, немов дитячою, усмішкою на все обличчя і попросила викотити її крісло до вітальні, щоб вона могла бачити небо й дерева.

— Вона мало пам'ятає, але розмовляти з нею приємно, — сказав доглядач. — Гарно, що ви прийшли. Її рідко провідують.

Я поцікавився, хто, зазвичай, провідує стареньку. Доглядач насупив брови.

— Мабуть, таки ніхто. Раніше навідувалася давня приятелька, але більше не приходить.

— А її внучата племінниця тут не буває? Молода жінка, не більше тридцяти?

Доглядач стенув плечима.

— У мої зміни не бувала.

Ми сиділи перед вікнами з шибками в клітинку й дивилися у сад перед пансіонатом. Клара Ґюльбрандсен розповідала, з яким нетерпінням вона чекає літа, щоб вийти в сад, до квітів, на сонечко.