Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

Я подякував Додікові за політінформацію і розпрощався. Мені розхотілося жартувати. Бо якщо отой специфічний запах «східного вітру» унюхають «конторські», то - ой! А як вони його вже унюхали? Ні, краще не думати. Поки що. Дасть Бог день, дасть і трудодень.

В Управі на мене чекав такий сюрприз, що я з останніх сил стримався аби не залізти на стелю і не верещати звідти дурним голосом. Наше ляпало-замполіт влаштував планову інвентаризацію ідеологічної наглядності. Тобто - познімав її зі стін і порозпихав у кілька кабінетів. Мені дісталося найдорожче - портрети Леоніда Ілліча Брежнєва. Тож коли відчинив двері до свого кабінетику і побачив генерального секретаря в усіх кутках, попід стінами, на підвіконні і навіть на шафі догори дригом - то мене повело так, що я мусив ухопитися обома руками за лутки дверей. Але, виявляється, це була лише увертюра.

Першим номером програми було скорочення спеціальної слідчої бригади по справі вбивства невідомої особи чоловічої статі в Піонерському парку до одного співробітника. Себто - старшого інспектора Сироти.

По-друге, дні минали, а ніхто не поспішав подати заяву щодо таємничого зникнення молодого чоловіка у віці 20-25 років, зросту середнього, без особливих прикмет за винятком залишків характерного сіруватого загару на обличчі. Хоча інтуїція підказувала мені, що вбитий, все ж таки, прописаний у Києві. Інша справа, що хлопцеві пощастило і він жив сам. Версія перша - знімав квартиру, версія друга - мав принаймні однокімнатне житло, версія третя - всі родичі хором і дружно відбули у відпустку.

По-третє, щодо моєї версії стосовно служби загиблого у військах Туркво, себто Туркестанського військового округу. Справді, після історії з перемеленим на фарш прапорщиком (див. “Покійник по-флотському”) мої стосунки з прапорщиками з військкоматів були наближені до ідеальних. Відтак - ніяких проблем з одержанням виключно секретної інформації про те, хто, де і коли служив, не виникало. Але цього разу мої друзі з двома маленькими зірочками на погонах не приховували від мене певного злоєхидства.

- Розумієте, товаришу капітан, - пояснили мені у міському військкоматі, - цього разу вам справді не пощастило. Два роки тому, згідно з рознарядкою міністерства оборони, з Києва до Туркво відправили цілий ешелон призовників. Тисячу чоловік, але ми вам про це не казали. Ані про ешелон, ані про кількість.

- Розумію. А на біса стільки? Їх що, не можна було набрати на місці?

- Товаришу капітан, як сказав начальник головного політуправління товариш Єпішев, радянська армія - це школа інтернаціоналізму. Зрозуміли?

- Здогадався! Призовники з Туркестану та інших «станів» помандрували служити до України? Цілим ешелоном, а може й двома-трьома?

- Саме так! Наших туди, їхніх - сюди. Дружба народів, мать їх іті!…

- Стосовно матері - що ж тут не зрозуміти. Наші хлопці привезли звідти амебну дизентерію, гепатит і ще півкопи болячок, невідомих в Україні, а їхні хлопці повезли додому виразки шлунку від незвичної їжі і хронічні бронхіти від нашого вологого клімату.

- А це вже, товаришу капітан, як кому пощастило.

Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, що «юга» - це Кавказ і Крим. Саме сюди, на чорноморське узбережжя щоліта накочувалися мільйони радянських людей, спраглих сонця, моря і не дуже дорогих розваг у вигляді місцевого вина, танців у курзалі і так званих «курортних романів». Фактично це була єдина розкіш для бідних, яку тоді могли собі дозволити 99,999 відсотків радянських громадян. Про відпочити за кордоном, навіть у країнах так званого соціалістичного табору, могли мріяти хіба що москвичі, особливо ті, що обтирались у численних партійних, урядових та профспілкових установах столиці. Важко повірити, але навіть деякі прибиральниці з того ж міністерства культури СРСР бували у турпоїздках за кордоном частіше, ніж народні артисти союзних республік. Геніальний і неперевершений актор Олег Борисов вилетів з Київського театру російської драми тільки за те, що мав «нахабство» поїхати до Народної Польщі на презентацію фільму «Сватання на Гончарівці», де він грав головну роль. Обсипанні лупою і званнями корифеї-маразматики з Російської Драми оббили всі пороги в міністерстві культури, обурюючись «чому за кордон поїхали не вони, а якийсь шмаркач! Ну і що з того, що жоден із них не мав до фільму ніякого відношення?»

Простому будівникові комунізму про закордон можна було лише мріяти. Ось чому справжній вибух сміху крізь сльози викликала характерна репліка з монологу молодого ще тоді Геннадія Хазанова: «Досить дивитися на світ очима Сенкевича!». Мався на увазі не класик польської літератури, а ведучий популярної телепрограми «Клуб кіномандрівників».