Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

Пригадую, як я ще зеленим лейтенантом отетерів, здибавши неподалік Управи найпопулярнішу Додікову кралю - відому тобі Мілку - у шкільній формі, накрохмаленому білому фартушку і з двома великими бантами у кісках.

- Мілко, - вигукнув я, - ти що, нарешті вирішила закінчити сьомий клас?

- Тю на тебе, дурний! Просто у мене зараз… ну як тобі сказати…

- Кажи напряму, як є.

- Як скажу напряму, то ти впадеш. Бо ти у нас культурний. Ну, одне слово… оцей самий чманіє від школярок. От я і причепурилася.

Самого Додіка я знав ще з дитинства. Коли ми, шмаркачі з Тарасівської, об’єднавшись зі шпаною з Гончарівки, били банабаків-караїмів під кінотеатром Чапаєва на Львівській площі. Вочевидь з поваги до тих прекрасних споминів золотого дитинства Додік не лише опускався до розмов зі мною, людиною, тепер, по суті, з іншого боку барикади, а й час від часу виступав у ролі анонімного експерта у певних делікатних справах.

З того, що Додік відповів на моє привітання, не підвівши голови, я зрозумів, що він не в настрої.

- Що трапилось? Мілка знову з’їздила на море?

Додік мовчки кивнув. Не пам’ятаю, чи я вже тобі казав, що не раз згадана мною Мілка, вона ж Анаконда, була першим номером у команді Додікових дівчаток. Що, казав хвилину тому? Старішаю…

- Радянська жінка, Додіку, має право на відпочинок. Щоб ти знав! Тим більше, що в Києві влітку таким, як вона робити, вважай, нічого. Вся нормальна публіка, котра з грішми, або в Криму, або на Кавказі.

- Щось ти, Сирота, останнім часом занадто тямущим став. Усе ти знаєш - і хто, і де, і почім… не інакше - тебе з убійних справ на повій перекинули.

- Ти ще додай, що такі розумні, як я, довго не живуть, ми з тобою перекуримо і розійдемося. Або ти мені розкажеш, кого Мілка цього разу з Сочі на хвості привезла.

- Олексо! Ти мене знаєш. Я не ревнивий. Якщо баришні треба відпочити та ще й трошки підзаробити виключно для себе, то нехай. Вона знає, чим ризикує. Мені ж на юга взагалі стромлятися не можна, ти ж розумієш. Тамтешні авторитети одразу наріжуть із моєї шкіри заготовки собі на черевики. Те ж саме я зробив би й їм, якби вони попхнулися до Києва. Мають же бути якісь правила, навіть у бардаку.

- Друже, мені ваші, умовно кажучи, «шевські правилки», сам знаєш, до чого. Ми не про це, ми про Мілку балакаємо. Що ти там казав?

- Про Мілку? Ти мені поясни: де у вас, мужиків, очі? Чим ви дивитеся?

Бідолашний Додік, вочевидь, забув, що таку преамбулу до довгого монологу про сліпоту чоловіків і невдячність жіночої статі я чую від нього не вперше і завжди з одного і того ж приводу. Тому я з максимально делікатними інтонаціями, майже ніжно сказав некоронованому королю київської проституції:

- Додіку, шановний, дорогий і деким навіть коханий! По нашій старій дружбі я тебе прошу: зараз ти замовкнеш, а я відтворю все, що ти мені намірявся сказати. якщо я помилюсь хоч одного разу і ти мені це доведеш, я встану, потисну твою мозолясту пролетарську руку і піду собі геть. А якщо ні - то ти мені розповіси все, що мене цікавить. Що, западло?

- Кажи.

- Так от - цього року ти, як завжди, відпустив Мілку на море. Конкретно - в Сочі, бо вона там пригріла місце. Нам звідти «стукали» тамтешні колеги. Більше того - ти навіть не вимагав від дівчини свою пайку від заробленого. Бо і у курви має бути тринадцята зарплата. Чи ж вона не радянська жінка?

- Кажи, кажи, Сирота.

- А я й кажу: з того мільйону відпускників, котрі щоліта пісяють в море від Лазаревського до Батумі, обов’язково знайдеться хоч один ідіот, котрий не побачить впритул, що на лобі, а також на інших видатних місцях Мілки отакими… ні, о-о-отакими літерами написане відоме тобі слово. На відому букву кириличного алфавіту.

- Олексо, друже, один ідіот на півмільйона мужиків з отого мільйона відпочиваючих - то ж мізер. Але поясни мені, чому саме цей мізер мусить обов’язково впасти на мою нещасну голову? Якщо Мілці подобається зображати з себе порядну баришню, то нехай вимкне світло і тоненьким голосочком скаже: я зовсім не така, як ви подумали. І всім буде добре. Ти згоден?

- Згоден, що це збуджує.

- Сирота, іди к бісу! Я тобі серйозно, а ти з мене насмішечки строїш.

- Боже борони, Додіку, Боже борони! Які можуть бути насмішечки? І не подумав!

Дозволь продовжити?

- Та кажи вже, кажи…

- Вищезгаданий ідіот виявився не якимсь там фраєром з глибокої провінції, а особливо засекреченим конструктором з якоїсь там «поштової скриньки» номер раз-два-три-чотири-п’ять дріб тринадцять. Одинадцять місяців на рік він не бачить перед собою нічого, крім свого кульмана. Додіку, заспокойся! Кульман - це не єврейське прізвище, а така горгопина з дошкою, до якої ліплять креслення. Додіку, ти ще пам’ятаєш, що таке креслення?