Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Увійшов молодий поліцейський і сів віддалік. Він розгорнув записник й очікувально поглянув на Ретніка, а тоді на мене.

— Стріляй, — мовив Ретнік. — Дай мені одну зі своїх класичних заяв, детективе. Нічого не упускай. Можеш бути певен: я перевірю кожне твоє слово, і якщо дізнаюся, що ти брехав, то пошкодуєш, що у твого батька було статеве життя.

— Я не мушу вислуховувати таке від вас, Ретніку, — сказав я роздратовано. — Джефферсон чекає, коли вас можна буде трохи підправити, й одне моє слово може добряче йому помогти.

Палскі відштовхнувся від стіни, на яку спирався. Молодий коп здавався нажаханим. Перш ніж Палскі замахнувся на мене, Ретнік уже був на ногах, наказуючи сержанту відійти назад.

— Припини! — сердито пробурчав він до Палскі. А мені сказав: — Розслабся, детективе. Гаразд, тоді я заберу свої слова назад. Не будь таким до дідька чутливим. Давай, Христа ради, уже запишемо ці свідчення.

Певний час я дивився на нього, та він уникав мого погляду, і я нарешті заспокоївся. Закуривши сигарету, дав йому свідчення. Я розповів усе, що трапилося зі мною з часу прибуття у Гонконг. Єдиний факт, який я замовчав, це те, що у Нью-Йорк ми зі Стеллою повернулися разом. Там ми й розлучились. Мені було шкода прощатися з нею, і її це, схоже, також засмучувало, та коли вона знову повернулась у своє середовище, нам, здавалося, не було сенсу продовжувати ці стосунки. Стелла зробила послугу мені, а я зробив послугу їй. Я дав їй двісті доларів, з якими вона могла почати все заново. Це були мої гроші, а не Джефферсона. Стелла із сумною усмішкою подякувала й попрощалася. Тоді я бачив її востаннє.

Поки я розповідав, Ретнік скурив дві сигари. Коли я закінчив говорити, він наказав молодому колові надрукувати мої свідчення, а після того, як молодик вийшов, звелів Палскі прогулятися.

Коли ми залишилися самі, Ретнік сказав:

— Це все ще не пояснює, чому застрелили жовтошкіру, правда ж?

— Так, не пояснює.

— Не хотів би я бути на твоєму місці, коли ти муситимеш розповісти цьому сучому стариганю Джефферсону, що його син торгував наркотиками.

— А ви й не на моєму місці, — сказав я.

— Доведеться відкрити труну, — Ретнік закурив третю сигару. — Не думаю, що старому це сподобається.

— А чому ні? У труні немає його сина.

— А й справді. Краще зробити це швидко і тихо. Було б добре, якби ти отримав від старого дозвіл, адже нам доведеться відкрити сімейний склеп.

— Я його отримаю.

— Газетам таке сподобається, — похмуро вів далі Ретнік. — Може, вони роздують це до великого скандалу.

— Так...

Він на деякий час замислився, а тоді витягнув портсигар і запропонував мені.

— Тільки не мені, — відповів я. — Я одержимий думкою про рак легень.

— Ага... я й забув, — Ретнік відполірував портсигар рукавом. — Не хочу скандалу, Раяне. Тож покладаюся на тебе. Можливо, мені треба було заглянути в труну, перш ніж я випустив її.

— Хтось кмітливий обов'язково порушить це питання...

— Еге ж...

Запала довга пауза, а тоді я підвівся.

— Що ж, поговорю з містером Джефферсоном...

— Чекатиму на твій дзвінок. Щойно отримаєш його дозвіл — я відкрию труну.

— Я його отримаю.

— Пам'ятай, Раяне, ти завжди можеш мати хорошого друга в головному управлінні поліції... просто пам'ятай це.

— Доки ви пам'ятатимете мене, я пам'ятатиму вас. Ми можемо скласти з цього пісню, правда ж?

Я залишив його сидіти з відсутнім поглядом і попрямував туди, де припаркував авто. Сів за кермо, закурив сигарету і на кілька хвилин замислився. Вирішив спершу піти до своєї контори — просто щоб побачити, чи вона ще й досі там. Звідти міг би зателефонувати Джанет Вест і дізнатися, чи буде старий готовий поговорити зі мною сьогодні після обіду.

Тож я поїхав до контори, припаркувався і піднявся ліфтом. Відімкнувши двері, я почув, як глибокий голос Джея Вейда щось надиктовував. На підлозі лежала купа пошти. Я підняв листи і кинув на запорошений стіл. Зрозумівши, що в кімнаті душно, підійшов до вікна і широко відчинив його. Баритон Джея Вейда чітко долинув до мене. Він диктував лист про партію лейкопластиру. Кілька секунд я вслухався, а тоді повернувся до свого столу. Проглянув пошту: лише три листи, здавалося, стосувалися роботи, а решта були рекламою, яку я відразу ж викинув у корзину для сміття.

Узявши телефон, я набрав номер резиденції Вілбура Джефферсона. Голос дворецького запитав мене, хто телефонує. Я назвався. Незабаром озвалася і Джанет Вест.

— Це секретарка містера Джефферсона. Це ви, містере Раян?