Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Китаєць, одягнений у синю куртку й штани та у мішкуватій чорній кепці, піднявся з трави і всміхнувся до мене. Він був маленький, худенький і жилавий. Сонце виблискувало на ножі у нього в руках. Я не дав йому змоги напасти: кинувся на хлопця, правицею намацуючи руку з ножем, а лівою тягнучись до його горла.

Плечем я вдарив його в груди, і ми впали у високу траву, аж кістки хруснули. Я вхопив його за зап'ястя та горло. Він спробував запхнути пальці мені в очі, та я ударив його маківкою в обличчя. Почув, як він хрюкнув. У нього не було шансів: нападник був наполовину легшим і слабшим за мене. Я забрав у нього ніж, а тоді замкнув обидві руки навколо його горла. Хлопець звивався піді мною, але недовго. Я стискав його худорляве горло, аж поки не побачив, що у китайця закотилися очі, й не відчув, що він обм'як. Трохи задихаючись, я зліз із нього і знову розпластався, прагнучи лише дізнатися, чи другий снайпер уже спускається вниз.

Я зачекав кілька хвилин, поки китаєць не ворухнувся. Тоді обповз навколо нього і припідняв його, приставивши під плече лезо, але сам продовжував лежати притиснутим до землі. Кепка злетіла з голови хлопця під час боротьби. З того місця, де заховався снайпер, китаєць міг видатися мною, і саме так він і подумав або, можливо, йому було байдуже. Клацнула гвинтівка, і раптом обличчя мого суперника перетворилося на маску з крові. Це був хороший постріл. Я дав обм'яклому тілу впасти у траву, а тоді поповз задом, доки не опинився футів за п'ятнадцять од тіла.

Тепер я знову чекав, час од часу притискаючись вухом до землі. Це було довге очікування. Стрілки мого годинника показували уже половину сьомої, перш ніж снайпер утратив терпіння і вирішив спуститися вниз та дізнатись, що трапилося.

Він підійшов доволі впевнено, знаючи, що я або мертвий, або принаймні не зможу йому нашкодити. Трішки розсунувши траву, я міг бачити схил пагорка, з якого був здійснений останній постріл. Я помітив снайпера, котрий спускався з пагорка з рушницею під пахвою, — присадкуватий, широкоплечий, одягнутий у чорний міський костюм... Так, це був чоловік, який стежив за мною на віллі Енрайта і якого я бачив на поромі.

Спостерігаючи за ним, я раптом дійшов до жахливого відкриття: це ж Стелла запропонувала мені попливти до цього одинокого острова. Спочатку мене запросили на віллу Енрайта, і цей присадкуватий китаєць, який так упевнено зараз наближався, був там, аби поглянути на мене. Поки я лежав у високій траві, мені здалося, що я потрапив у наготовану пастку, з якої, як припускали її організатори, не було виходу.

Судячи зі швидкості його руху, китаєць мав бути біля мене менш ніж за десять хвилин. Я поповз через траву, щоб підібрати ніж із довгим лезом. Багато упевненості він мені не додав. Ніж проти гвинтівки — шанси у нас були не рівні. Роззирнувшись довкола, я знайшов плаский важкий камінь, більший за мою долоню.

Тепер присадкуватий китаєць ішов уже вздовж стежки. Він сповільнив крок і рухався обережніше, та й досі, схоже, мав доволі упевненості, бо ніс гвинтівку під пахвою.

Я відповз ще далі від тіла... тепер нас розділяли двадцять ярдів високої трави. Присадкуватий китаєць спершу натрапить на тіло, а тоді вже на мене.

Китаєць був занадто близько від мене, щоб я міг продовжувати спостерігати за ним. Я розпластався на землі, стискаючи камінь у правій руці, а ніж — у лівій.

Я міг чути його. І я почув, як він легенько забурчав. Я обережно підняв голову. Китаєць знайшов свого приятеля і тепер стояв над ним, витріщивши очі. Потім різко підняв голову, і ми поглянули один на одного. Гвинтівка ковзнула з-під пахви в руки. Коли я кинув камінь, він натиснув курок. Мій камінь зіпсував його намір, та постріл не був зовсім невдалим: куля дряпнула плече. Та моєму каменеві пощастило більше: його край зачепив китайцю праву руку, роздерши шкіру. Він упустив гвинтівку і щойно нахилився, аби підняти її, як я уже був на ньому.

Китаєць крутнувся вбік, широко розставивши ноги, щоб витримати поштовх мого нападу. Його рука майнула вгору і схопила за моє зап'ястя. Пальці у нього були немов сталеві. Я перелетів через його голову й важко приземлився. Я тьмяно усвідомлював, що загубив ніж. Упавши, я опинився на схилі пагорка. Змушуючи себе повільно рухатись, почав котитись. Я чув, що він іде за мною. Прокотившись близько п'ятдесяти ярдів, я зарив свої п'ятки у м'яку землю й зупинився. У мене паморочилося в голові, і було важко дихати. Я бачив, що нападник наближається зі зміїною посмішкою на товстому жовтому обличчі, але без зброї.