Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Усі його документи повернулися назад разом із тілом, — сказав він вибачливо, — та щось тут повинно бути, — пильно поглянувши на самотній аркуш паперу в папці, він похитав головою. — Боюся, не надто багато. Його остання адреса проживання — готель «Небесна імперія». Він приїхав у Гонконг 3 вересня 1956 року й відтоді мешкав у цьому готелі. Торік одружився з китаянкою.

— Чим він заробляв на прожиття?

Вілкокс ще раз поглянув на аркуш.

— Тут Герман зазначений як експортер, однак, наскільки я розумію, не працював він ніде. Мабуть, у нього були особисті грошові надходження, але жив він дуже бідно.

— Ви б здивувалися, дізнавшись, що Герман орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей? — запитав я.

Секретар поглянув на мене здивованим поглядом.

— Справді? Він мав би зареєструвати зміну адреси проживання, якби дійсно переїхав. Ви впевнені? А що це за вілла?

— Вілла належить Лін Фену.

— О ні, містере Раян. Я знаю цю віллу. Джефферсон не міг би дозволити собі такого місця проживання. На англійські гроші це б коштувало щонайменше чотириста фунтів на місяць.

— Нині віллу орендує Гаррі Енрайт, котрий мешкає там зі своєю сестрою, — сказав я.

Вілкокс кивнув. Його обличчя враз пожвавилося.

— Саме так. Енрайт перебрав її в якогось англійця. Забув його ім'я. Хороший хлопець... Я маю на увазі Енрайта. А яка в нього сестра! — його погляд став хтивим. — Можливо, найпривабливіша жінка у Гонконгу.

— Як я розумію, поки Енрайт не орендував вілли, вона стояла порожньою.

— О ні. Там мешкав якийсь англієць, котрого я ніколи не зустрічав.

— Джефферсон та його китаянка були справді одружені?

Вілкокс витріщився на мене.

— Звичайно ж. Вони одружувалися тут. Можу показати вам копію сертифіката про одруження, якщо хочете поглянути на нього.

— Так, його варто побачити.

Він зробив телефонний дзвінок і, поки ми чекали, сказав:

— Добре пам'ятаю її — мила маленька китаянка. Я розмитнював її документи та відправляв труну... сумна справа, — секретар і справді намагався виглядати засмученим. — Шкода її.

Міс Дейвенпорт задріботіла крізь кабінет невеликими кроками, дала Вілкоксу сертифікат і швидко вийшла. Ми подивились, як вона виходить, а тоді Вілкокс подав мені через стіл сертифікат. Я почав вивчати його. Він справді підтверджував, що Джефферсон одружився з Джоан рік тому. Я дізнався, що Френк Беллінґ та Му Гайтон були свідками цієї церемонії.

— Хто такий Френк Беллінґ? — запитав я, показуючи сертифікат Вілкоксу.

Він похитав головою.

— Не маю жодного уявлення. Гадаю, друг Джефферсона. Він, вочевидь, англієць. У нас про нього немає жодного запису.

— А дівчина?

— Теж не можу знати. Можливо, подруга місіс Джефферсон, — він обережно постукав по своїх порцелянових зубах кінчиком авторучки й поглянув убік на настінний годинник.

Я вирішив, що нічого більше від нього не довідаюся, тож підвівся.

— Що ж, дякую, — сказав я йому. — Не забиратиму вашого часу.

Секретар відповів, що було приємно зустрітися зі мною. Та я бачив, що йому набагато приємніше було від того, що я йду.

— Ви ніколи не зустрічалися з Германом Джефферсоном? — запитав я у дверях.

— Може, це й смішно, але ні. Він тримався китайського кварталу. Схоже, що Герман ніколи не знався з моїми друзями.

Залишивши будівлю, я повільно пішов туди, де припаркував «паккард». На своєму шляху мені довелося дати дорогу двом одягненим у форму китайським поліцейським, котрі тягнули жебрачку та дитину, яка пронизливо кричала. Здавалось, ніхто не звертає жодної уваги на цю незначну сцену. Коли ви маєте справу з напливом сотні тисяч біженців, які щороку нелегально проникають на цей маленький острів, таке видовище, мабуть, стає звичним явищем, та мене воно засмутило.

Я сів в авто й прокрутив у голові все, що мені вдалось дізнатися. Не багато, але, можливо, я отримав маленьку підказку, над якою потрібно було попрацювати. Я вирішив, що варто побачитися з цією китаянкою, Му Гайтон, а також із Френком Беллінґом.

Тоді я поїхав до центрального поліцейського відділку і сказав, що хочу поговорити з головним інспектором МакКарті. Після короткої затримки мене все ж провели у його кабінет.

Головний інспектор чистив люльку. Він вказав мені на стілець, продув люльку, а тоді почав її набивати.

— І що я можу зробити для вас цього ранку? — запитав він.

— Я шукаю одного чоловіка. Його звати Френк Беллінґ, — сказав я. — Можете мені в цьому допомогти?

МакКарті закурив люльку і пустив дим у мій бік. Із нього вийшов би поганий гравець у покер. Хоча обличчя інспектора залишалося беземоційним, я зауважив, що його очі насторожились і посуворішали.